Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • НОВИНИ
  • Мрiяли звільнити рідну землю: на фронті загинули двоє поліцeйських із Донeччини.

Мрiяли звільнити рідну землю: на фронті загинули двоє поліцeйських із Донeччини.

Viktor
15 Вересня, 202515 Вересня, 2025 Коментарі Вимкнено до Мрiяли звільнити рідну землю: на фронті загинули двоє поліцeйських із Донeччини.

У бою з російськими окупантами загинули двоє поліцейських із Донеччини, бійці батальйону поліції особливого призначення Андрій Рибальченко та Руслан Гриценко. Обидва правоохоронці долучилися до підрозділу від початку його створення і понад рік воювали з агресором.

Захисники мріяли звільнити з-під окупації свої рідні населені пункти – Мангуш та Соледар. Про втрату повідомили у Національній поліції України.

Що відомо про полеглих захисників

Життя двох поліцейських Донеччини, Андрія Рибальченка та Руслана Гриценка, обірвалися в один день – 12 вересня.

Мріяли звільнити рідну землю: на фронті загинули двоє поліцейських із Донеччини. Фото

“У ніч проти 12 вересня під час виконання бойового завдання на передовій зазнали смертельних поранень бійці батальйону поліції особливого призначення (стрілецького) ГУНП в Донецькій області Андрій Рибальченко та Руслан Гриценко. Обидва захисники приєднались до лав батальйону в перші дні його створення й уже понад рік непохитно боронили рідну землю. Обидва – родом з окупованих ворогом населених пунктів, які вони мріяли звільнити“, – розповіли у Нацполіції.

Лейтенант поліції Андрій Рибальченко родом із селища Мангуш, що неподалік від Маріуполя і перебуває під російською окупацією. Андрій віддав службі у поліції 21 рік свого життя.

Мріяли звільнити рідну землю: на фронті загинули двоє поліцейських із Донеччини. Фото

“Лише на минулому тижні він відзначив свій 41-й день народження. У поліцейського залишилось двоє дітей, 6 і 9 років, дружина, батьки, брат“, – зазначили у Нацполіції.

Старший сержант поліції Руслан Гриценко також точно знав, що таке російська окупація: він народився у Соледарі Бахмутського району. Як і Рибальченко, Гриценко служив у поліції близько половини свого життя: понад 18 років.

Мріяли звільнити рідну землю: на фронті загинули двоє поліцейських із Донеччини. Фото

У вічність правоохоронець пішов 38-річним. Вдома на нього чекали батьки та сестра.

“Андрій Рибальченко та Руслан Гриценко були не тільки поліцейськими, але й доблесними воїнами, які тримали оборону на найгарячіших рубежах, не давали ворогу посунутись далі. Ми пам’ятатимемо їхню відвагу, справедливе серце, вірність обов’язку. Поліція Донеччини – у жалобі через непоправну втрату. Глибокі співчуття рідним і близьким загиблих Героїв”, – зазначили колеги полеглих воїнів.

Мріяли звільнити рідну землю: на фронті загинули двоє поліцейських із Донеччини. Фото

Джерело

Навігація записів

Роcіяни атакyють Укрaїну удaрними БпЛA, – Повітряні Сили
“Сaнкції не працюють – в CША готові зробити наступний крок проти Роcії, але є умова” – cенатор Ліндсі Грем

Related Articles

“Мою мaтіp не xвилює, що скоро я наpоджуватиму втpетє і моїй сім’ї доведеться тіснитися в однокімнатній кваpтирі. Недавно взагалі таке мені зaявила, що я мало не вuбуxнула вiд злоcті!”

Viktor
29 Квітня, 202629 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до “Мою мaтіp не xвилює, що скоро я наpоджуватиму втpетє і моїй сім’ї доведеться тіснитися в однокімнатній кваpтирі. Недавно взагалі таке мені зaявила, що я мало не вuбуxнула вiд злоcті!”

Пeреплутані биpки в пoлоговому: він ріс у сyсідньому сeлі, поки його спрaвжні батьки-лікарі виховували чyжого cина

Viktor
18 Квітня, 202618 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Пeреплутані биpки в пoлоговому: він ріс у сyсідньому сeлі, поки його спрaвжні батьки-лікарі виховували чyжого cина

Сміялися… Сестра Вікторії жила з батьками, чоловіка привела до них і двох дітей вже має. Сестра Максима також жила з батьками, тільки вона від чоловіка з дітьми до них втекла. Над ким сміятися? Все таємне колись стає очевидним.

Viktor
1 Квітня, 20261 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Сміялися… Сестра Вікторії жила з батьками, чоловіка привела до них і двох дітей вже має. Сестра Максима також жила з батьками, тільки вона від чоловіка з дітьми до них втекла. Над ким сміятися? Все таємне колись стає очевидним.

Цікаве за сьогодні

  • Марина завжди знала: власна квартира — це не просто стіни, це свобода. Свобода зачинити двері й опинитись у світі, де не треба виправдовуватись, перепрошувати, догоджати. Особливо коли живеш зі свекрухою.
  • – І нащо мені такий старий? Замість меблів? – Степан дивився на мене ошелешений. Такого він точно не чекав
  • Моя мама віддала мене бабусі, коли мені було лише 4 роки. Як бабусі не стало, мама виставила мене з її будинку.
  • Олена прокинулася, як завжди, ще до світанку. Пічка давно погасла, в хаті було зимно, але вона вже звикла до такого. За ці роки вона навчилася жити без чоловіка – без тепла, без опори, без слова підтримки. Їй було всього тридцять два, коли доля вирвала в неї Івана, її чоловіка. Двоє дітей – Марічка й Андрійко – залишилися на її руках, а разом із ними – город, худоба, поле й старенька хата, яку треба було втримати.
  • Як ти можеш нас покинути в такий складний час? — плакала вона, пакуючи мені банку з варенням. — Ми ж одна сім’я! — Мамо, я не покину вас. Я буду допомагати фінансово. Але мені треба спати хоча б п’ять годин на добу, щоб мене не звільнили, — намагалася пояснити я. І я допомагала. Перші місяці самостійного життя були дивними. Я нарешті відчула, що таке тиша. Я вчилася господарювати на власній кухні, готувала смачні обіди. Оскільки я жила одна, їжі завжди залишалося забагато. Кожні вихідні я завантажувала повний багажник продуктів і їхала до них. Пам’ятаю, як перші рази Віка була мені вдячна. Вона обіймала мене, називала «найкращою сестрою у світі». Приносити пакунки з якісним дитячим харчуванням, м’яким м’ясом для мами та новими іграшками для племінника було приємно. Це давало мені відчуття того, що я — опора. Але вдячність — річ крихка. Вона швидко розчиняється в рутині. Через пів року мої візити перестали бути святом, вони стали нормою. Віка вже не чекала мене з радістю, вона чекала мене зі списком. — Ти що, не бачиш, що дитина виросла з усіх комбінезонів? — замість «привіт» казала вона
  • Ой, почалося… — вона закотила очі. — Ви, мамочки з правильними дітками, завжди знаєте, як краще. Тільки життя — воно не по книжках. Мій Денис росте вільним, а ваш — як на шнурочку. Побачимо, хто з них краще пристосується. І вони пішли. Просто пішли, залишивши нас із брудною ковдрою і зіпсованим настроєм. Я сіла назад на траву. Мої думки мимоволі повернулися в дитинство. Я згадала свою бабусю Ганну. Вона жила в селі і завжди казала: “Дитина — це чисте полотно, що ти на ньому намалюєш, те й буде світ бачити”. Пам’ятаю, як одного разу я, ще зовсім мала, зірвала яблуко в сусідському саду. Бабуся не сварила мене гучно. Вона просто взяла мене за руку, ми пішли до сусідки, тьоті Галі, і я мала сама попросити вибачення. — Сором — це не коли в тебе мало грошей, — казала тоді бабуся. — Сором — це коли в тебе мало совісті. Того дня тьотя Галя дала мені цілий кошик яблук, але я запам’ятала на все життя: чуже — це кордон, який не можна переходити без запрошення
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes