Надія стояла на кухні та різала овочі для супу, коли почула голос невістки з кімнати. Гучний, збуджений, майже істеричний.

– Максиме, я більше так не можу! Ти розумієш? Не можу!

Жінка дослухалася.

– Аліно, давай спокійно, – голос сина звучав стомлено. – Що трапилося?

– Що трапилося? Я весь день тягаюся з цим візком проклятим по району. Потім їду в поліклініку автобусом. Дитина репетує, люди косяться. Потім у магазин. Сумки важкі, руки відвалюються. А ти питаєш, що трапилося?

Надія скривилася. Ось знову почалося. Третій тиждень поспіль Аліна влаштовувала чоловікові сцени. То їй важко, то вона втомилася, то життя не те.

– Аліно, я ж допомагаю, – сказав Максим. – Увечері з Левком гуляю, готую вечерю.

– Допомагаєш, – невістка гірко засміялася. – Ти приходиш додому о восьмій вечора. На той час я вже десять разів погодувала, переодягла, поклала, пограла. А ти годину погуляв і вважаєш, що допоміг?

– Я працюю, Аліно! Заробляю гроші. На нашу родину.

– Заробляєш, – жінка підвищила голос. – А я що роблю? Сиджу вдома, розважаюсь?

Надія зітхнула та вийшла з кухні. Села у вітальні, вдаючи, що дивиться телевізор. Насправді слухала суперечку сина та невістки.

– Аліно, я правда не розумію, що ти хочеш, – голос сина звучав розгублено.

– Хочу машину.

Пауза.

– Що?

– Машину. Звичайну. Щоб не тягатися автобусами. Щоб нормально жити.

Максим помовчав.

– Аліно, у нас зараз немає грошей на машину.

– Знайди.

– Звідки?

– Візьми кредит. Візьми в борг. Продай щось. Мені байдуже. Я хочу машину!

Надія стиснула губи. Ось воно що. Невістка вимагає машину.

– Аліно, машина – це дорого, – терпляче пояснював син. – Ми збираємо на відпустку. І на ремонт у дитячій.

– Забий на відпустку та ремонт, – відрізала жінка. – Мені потрібна машина! Зараз! Я подарувала тобі дитину. Я заслужила!

– Заслужила? – голос Максима став жорсткішим. – Аліно, ми обидва хотіли дитину. Це не подвиг, за який потрібно платити машиною!

– Не подвиг? – невістка майже закричала. – Дев’ять місяців носила під серцем. Потім на світ привела. Безсонні ночі. Втрачена фігура. Втрачена кар’єра. І ти кажеш, що це не подвиг?

Надія встала і пройшла до кімнати. Постукала у двері.

– Можна?

Максим відчинив. Обличчя у нього було змучене.

– Мамо, вибач, ми тут розмовляємо.

– Бачу, що розмовляєте, – вона увійшла. – Весь будинок чує вашу розмову.

Аліна сиділа на ліжку, червона від злості. Немовля спало в ліжечку, не звертаючи уваги на батьківський скандал.

– Надія, це наша особиста справа, – промовила невістка холодно.

– Особиста, – кивнула свекруха. – Тільки ось ти мого сина загнала в кут. Вимагаєш машину, ніби він тобі винен!

– Винен, – Аліна підвелася. – Я йому подарувала спадкоємця! Я змушена сидіти вдома, а не будувати кар’єру. Я маю право на комфортне життя.

Надія посміхнулася.

– Комфортне життя. Цікаво. А я своїх трьох дітей ростила без машини. І нічого, вижили усі.

– Це був інший час, – відмахнулась невістка.

– Інше, – погодилася жінка. – Тоді люди не вважали, що материнство – це товар, за який треба платити.

Аліна зблідла.

– Ви мене звинувачуєте у меркантильності?

– А як це ще назвати? Ти використовуєш дитину, як козир. Народ ила, значить, маєш право вимагати?

– Я не вимагаю, – невістка стиснула кулаки. – Я прошу простої зручності.

– Просиш? – Надія похитала головою. – Ти ставиш ультиматум! Машину, або я скандалитиму далі.

Максим став між матір’ю та дружиною.

– Мамо, годі. Це наша проблема.

– Твоя проблема – те, що ти дозволив їй сісти тобі на шию, – жінка повернулася до сина. – Ти працюєш з ранку до ночі! Приносиш гроші. Допомагаєш по дому. А вона все незадоволена.

– Я незадоволена, бо застрягла у чотирьох стінах, – вигукнула Аліна. – У всіх моїх подруг чоловіки з машинами. Вони нормально живуть. Їздять, куди хочуть. А я, як каторжниця автобусами мотаюся.

Надія сіла на стілець.

– Значить, річ у подругах. Ти їм заздриш.

– Не заздрю. Просто бачу різницю.

– Різниця в тому, – сказала свекруха, – що їхні чоловіки, може, більше заробляють. Або взяли кредит. Але вони не вимагали машини як плати за материнство.

Аліна відвернулася. Надія бачила, як у неї тремтять плечі. Може, від агресії. А може, від образи.

Максим сів поруч із дружиною.

– Аліно, я розумію, тобі важко. Справді, розумію. Але машина – це серйозні гроші. У нас їх нема.

– Значить, знайди, – уперто повторила вона.

– Звідки?

– Не знаю. Це твоя проблема.

Надія встала.

– Максиме, поговори з дружиною. Поясни, що світ не крутиться довкола її бажань.

Надія вийшла, зачинивши двері. Повернулась на кухню, продовжила різати овочі. Руки тремтіли від обурення. Невістка зовсім знахабніла. Вимагає машину, ніби це іграшкова. Ні сорому, ні совісті.

Пізніше Максим прийшов на кухню. Сів за стіл, поклав голову на руки.

– Мамо, я не знаю, що робити.

Жінка налила йому чай.

– Постав її на місце. Поясни, що так не можна.

– Вона не слухає. Говорить, якщо не куплю машину, піде до батьків. З дитиною.

Надія завмерла.

– Шантажує?

– Погрожує.

Мати сіла навпроти сина.

– Максиме, вона маніпулює тобою. Використовує дитину, як інструмент тиску.

– Я знаю, – він потер обличчя. – Але що ж робити? Вона справді втомилася. Я бачу. Але машини ми купити не можемо.

Жінка замислилась.

– А якщо компроміс? Запиши її спочатку в автошколу. Хай хоч права отримає. А потім, коли гроші будуть, купіть уживану машину.

Син похитав головою.

– Їй потрібна нова. І зараз.

Через тиждень син прийшов додому і сказав:

– Мамо, я взяв кредит. Купив машину.

Надія мовчала.

– Мамо, ти чуєш?

– Чую. Вітаю.

– Аліна задоволена. Записалася в автошколу. Каже, тепер життя налагодиться.

– Налагодиться, – повторила жінка. – А ти задоволений?

Син помовчав.

– Не знаю. Почуваюся так, ніби мене змусили купити мир у сім’ї.

– Так і є, – сказала мати. – Ти купив мир. За гроші, яких у вас не було.

– Але ж, що мені було робити? Вона погрожувала піти.

Надія зітхнула.

– Максиме, ти зробив свій вибір. Тепер живи із ним. Тільки пам’ятай: якщо один раз піддався на шантаж, то буде другий, третій, десятий.

– Я знаю, мамо.

Через два місяці невістка отримала посвідчення водія і почала водити, стверджуючи, що життя змінилося, і тепер їй полегшало.

Максим був змушений ходити на підробітки. Раніше десятої години вечора він тепер додому не приходив. Аліна почала обурюватись, що чоловіка ніколи немає вдома. Надія захищала сина:

– Він мусить багато працювати. Кредит же платити треба! За твою зручність.

Невістка хмурилась у такі моменти.

– Ви все ще злитесь на мене?

– Я не злюся. Я просто бачу, як мій син працює, щоб забезпечити твої бажання.

– Це не бажання, – заперечила Аліна. – Це потреби. Молода мати має право на нормальне життя.

– Нормальне, – посміхнулася свекруха. – Раніше нормальним вважалося життя, коли є дах над головою, їжа на столі та здорова дитина. А тепер нормальне життя – це машина, новий одяг та відпустка на морі.

Аліна почервоніла.

– Ви не розумієте. Ви з іншого покоління.

– Я все розумію, – спокійно сказала Надія. – Розумію, що ти використовуєш дитину, як нагоду вимагати подарунки. І що мій син вліз у кредит через твої примхи.

Надія не хотіла сваритися з невісткою. Але бачити, як син надривається, було нестерпно. Аліна отримала свою машину. Але платить за неї Максим! Роки роботи, стресу, здоров’я та кредитних виплат.

А головне – невістка так і не зрозуміла, що кохання чоловіка не можна купити ультиматумами та вимогами. Рано чи пізно він стомиться платити. І тоді жодна машина не врятує їхній шлюб.

Як вам бажання невістки? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.