Коли я побачив маму після 2 років без зустрічей то дуже здивувався. Так, вона косметолог, але те, що зробила з собою, це явно перебір.
Мені важко про це говорити, але, мабуть, треба виговоритися. Мене звати Олег, мені тридцять, і нещодавно я пережив найбільш дивний день у своєму житті.
Моя мама, Наталя, народила мене в 16. Батько зник, як тільки дізнався про вагітність, і я виріс у бабусі з дідусем у селі. Мама завжди хотіла стати медиком, тому постійно вчилася, працювала, а потім, коли я був у старшій школі, поїхала в Португалію заробляти гроші. Гроші вона надсилала, іноді передавала гостинці, але фізично її не було поруч. Інколи дзвонила по відеозв’язку, але розмови були короткими.
Зараз у мене вже своє життя — я програміст, маю квартиру в місті, але часто навідуюся до бабусі в село. І от недавно мама подзвонила й сказала, що приїде. Я не знав, радіти чи ні. Вона ж фактично чужа людина для мене.
Поїхав зустрічати її на вокзал. Чесно, я ледь не пройшов повз. До мене підбігла жінка з наколотими губами, чітко окресленими скулами, перетягнута яскравим облягаючим одягом. Волосся фарбоване в білявий колір, довгі нігті, каблуки.
— Олежику, синочку!
Я розгубився.
— Ем… А ви хто?
— Це я, мама, не впізнав?
Я відчув, як кров прилила до обличчя. Ми поїхали до бабусі. У селі люди витріщалися на нас, а я ловив уривки шепоту:
— Та це ж Натка, ти диви, як вилизалася…
— Як з кабаре вирвалась…
— Це в неї син? Не схоже, як коханця привезла…
Коли ми зайшли в хату, бабуся Галина зупинилася, побачивши маму, і заклякла. Але швидко опанувала себе.
— Наталю… — сказала вона натягнуто. — Що це ти з собою зробила?
— Мамо, я тепер косметолог, виглядаю на всі сто! — мама закинула волосся назад.
— На всі сто чого? Ти ж як вивіска для чоловіків на трасі виглядаєш!
— Мамо!
— І сина соромиш. Ти ж бачиш, він голову в землю втупив. Люди язиками чешуть!
Було соромно, хоча це ж не я мав соромитися. Мама подивилася на мене:
— Олеже, скажи їй щось…
— Мам, я просто не очікував… Думав, побачу тебе такою, якою пам’ятав, а не… ну, не такою.
Мама образилася, того вечора вони з бабусею посварилися до сліз. Мені було боляче дивитися на це, і водночас я не знав, що сказати. Це був перший раз, коли мама повернулася додому за багато років, і здавалося, ніби вона ніколи тут і не жила.
Ще не знаю, як із цим розібратися. Напевно, час покаже, чи зможемо ми знайти спільну мову. Але те, що побачив того дня, змусило мене замислитися: наскільки сильно ми можемо віддалитися від рідних людей, навіть не помічаючи цього.
