Потрібна дача була свекрусі, а пахати на ній мав мій Микола. Ну і як донести жінці, що в нас і свої клопоти є?!

Знаєте, я, звісно, нічого не маю проти дачі. Ну, типу свіже повітря, городик, шашлики там, все таке. Але ж не тоді, коли в тебе от-от має народитися друга дитина, а чоловік замість того, щоб бути поруч, постійно бігає туди, як на другу роботу.

Коли пані Віра, моя свекруха, оголосила, що вони зі свекром купили дачу, одразу зрозуміла – тут щось нечисто. Свекор із його проблемами зі спиною точно не буде там нічого робити, а одна вона? Ну, смішно ж. І так і сталося.

– Андрію, треба на дачі допомогти, – заявляє вона. – Ми з татом там уже трохи прибрали, але ще стільки всього!

Андрій, звісно, людина совісна. Махнув рукою:

– Та добре, мамо, приїду на вихідних.

Але вихідними справа не обмежилася. То ремонт допомогти зробити, бо в неї грядки і вона зайнята. То паркан поправити. То ще щось. І от чоловік після роботи замість того, щоб додому йти, їде на ту злощасну дачу. А в мене, між іншим, уже останні тижні вагітності! Сам мене залишати боїться – ще почнеться все прямо вдома, а я одна. То сина в садок завези, то забери, то вдома допоможи, бо мені вже важко.

Я якось кажу йому:

– Андрію, ну серйозно, мамина дача стала твоєю відповідальністю? Вона ж доросла жінка!

– Ну а хто їй допоможе? – знизує плечима.

– А вона про це думала, коли купувала? Що самій буде важко? Чи це автоматично твоє завдання?

Чоловік мовчить, але бачу, що задумався.

А потім у нас стався справжній скандал. Пані Віра заявила:

– Ой, стільки роботи, ти ж знаєш, у мене весь город на мені! – і глядить на Андрія таким поглядом, ніби він їй винен по життю.

– Тобто город на вас, а весь ремонт на Андрія? Це якось нечесно.

– Ой, невістко, – скривилася вона. – Я ж не для себе стараюся, а щоб вам потім ця дача залишилася!

– Ой, мамо, дайте нам спокій. Нам зараз не до дачі, – вже сам Андрій не витримав.

І тут почалося: “Я ж для вас стараюся”, “Я ж мати”, “Ти мені не допомагаєш”… Але добре, що чоловік нарешті зрозумів, що дача – це її рішення, а не його зобов’язання.

Коротше кажучи, після цього випадку він на дачу став їздити значно рідше. А я – спокійніша, бо чоловік поряд, коли мені це реально потрібно. І знаєте що? Пані Віра якось сама собі раду дає. Бо коли дуже хочеш – вихід знайдеться!