Коли моя донька Аня попросила пустити їх із Денисом пожити «пару місяців», я погодилася. Денис (двадцять три роки) здавався серйозним хлопцем: шукав роботу, планував стартап. Ми з чоловіком вирішили допомогти молодим накопичити на оренду. Умова була одна: дотримуватися чистоти й не сідати нам на шию.

Перші два тижні минули тихо. А потім почалося побутове захоплення. Денис, який так і не знайшов роботи, цілими днями лежав на дивані у вітальні перед телевізором. Коли я поверталася з роботи, мене зустрічала гора немитого посуду й стійкий запах дешевих цигарок на балконі (хоча ми просили не курити в квартирі).

Але останньою краплею стала ситуація в п’ятницю. У мого чоловіка був ювілей — п’ятдесят років. Ми не планували пишного святкування, але я купила дорогі стейки з мармурової яловичини та пляшку доброго вина. Хотіла влаштувати романтичну вечерю, коли він повернеться зі зміни. Я замаринувала м’ясо зранку й залишила в холодильнику, суворо попередивши доньку: «Аню, це татові на вечір. Не чіпайте».

Я повернулася додому о шостій. На кухні пахло смаженим м’ясом. За столом сидів Денис. Перед ним стояла порожня тарілка, забруднена жиром, і келих із залишками того самого вина. Він сито зітхав, витираючи рот серветкою. Аня стояла біля плити, дожарюючи останній шматок.

— О, мамо, привіт! — весело сказала вона. — А ми тут зголодніли. Дениско весь день резюме розсилав, утомився.

Я відкрила холодильник. Порожньо. Ні стейків, ні вина.

— Аню, — мій голос тремтів від люті. — Я ж просила. Це було татові на ювілей.

— Та годі вам! — встряв Денис, розвалившись на стільці. — М’ясо як м’ясо, навіть жорсткувате. Павло Андрійович не образиться, ми йому пельменів зваримо. Ми ж сім’я, чого ділити?

Я подивилася на доньку.

— Ти згодувала йому татову святкову вечерю? Ти знала, що в батька свято?

— Мамо, ну не починай, — Аня закотила очі. — Він чоловік, йому потрібно м’ясо! А татові шкідливе смажене. І взагалі, ви що, для рідних людей шматка пошкодували? Які ж ви дріб’язкові.

У цей момент я побачила не доньку й її хлопця. Я побачила двох паразитів, які не просто їдять мою їжу, а й зневажають мене в моєму ж домі.

— Дріб’язкові, кажеш? — перепитала я.

— Ну так. Через їжу скандал влаштовувати… — буркнув Денис, наливаючи собі залишки вина.

Я мовчки пройшла до їхньої кімнати. Дістала з антресолі два великі чемодани. Відкрила шафу й почала методично викидати їхні речі на підлогу.

— Мамо, ти що?! — Аня прибігла на шум, за нею приплентався Денис із виделкою в руці.

— Забирайтеся, — спокійно сказала я, кидаючи куртку Дениса в купу. — У вас десять хвилин.

— Куди? На ніч дивлячись? — завищала донька. — Ти не маєш права! Я тут прописана!

— Ти — так. А твій «чоловік» — ні. Якщо він такий мужик, нехай забезпечить тобі нічліг і стейки. Час пішов.

Вони пішли за пів години, гучно грюкнувши дверима й проклинаючи «жадібних батьків».

Чоловік прийшов за годину. Ми зварили пельмені, відкрили прихований коньяк і вперше за місяць спокійно поговорили в тиші. Аня дзвонила через тиждень, просилася назад. Я сказала, що прийму її, але тільки одну. Та вона обрала гордість і життя в гуртожитку з Денисом. Кажуть, стейки там не подають.

Ця історія не про їжу. Вона про грубе порушення ієрархії та відсутність меж.

А ви б вигнали доньку з хлопцем на вулицю чи обмежилися скандалом і виховною розмовою?