Ірина вийшла з вагона і, про всяк випадок, подивилася на всі боки.

Ні, її чоловіка ніде не було, її ніхто не зустрічав…

– Ну не перетрудився б, – подумала вона. – Міг би й приїхати на вокзал! Ірина дістала з сумочки телефон і ще раз спробувала зателефонувати до чоловіка.

Але він чомусь не відповідав… Ірина зітхнула, взяла свою валізу і попрямувала до таксі.

Доїхала вона швидко. Не побачивши на подвір’ї машини чоловіка, Ірина трохи здивувалася.

Було ще рано і Олег мав бути вдома.

– Може, поїхав мене зустрічати і ми розминулися? – подумала жінка.

Ірина відкрила двері своїм ключем і застигла від здивування. В коридорі на поличці не було жодної пари чоловічого взуття!

Ірина здивовано зайшла в кімнату і раптом побачила на столику записку. Вона прочитала її і аж присіла від несподіванки!

«Я від тебе йду. Речі забрав. На розлучення можеш подати сама. Дочка не знає. Олег», – прочитала Ірина.

Вона перечитала текст тричі. Повільно до неї почав доходити зміст написаного.

Виходить, поки вона була у відрядженні, він не кваплячись зібрав свої речі і втік, нічого не пояснивши і навіть не поговоривши.

Хоча на нього це схоже…

Ірина сперлась на спинку крісла. Її очі наповнились сльозами.

У квартирі стояла ранкова тиша і було чути, як на кухні капає вода з несправного крана.

– Так і не відремонтував, – зітхнула жінка. – А у ванній що це, світло?

Ірина встала і попрямувала до ванної кімнати. Світло не світилося, була тільки підсвітка над дзеркалом.

Поличка, куплена місяць тому, яку вона просила почепити під дзеркалом, так і стояла на пральній машинці в коробці.

Про всяк випадок Ірина повернулася в коридор і перевірила нижній замок. Він, як і раніше, не закривався.

Сльози висохли самі собою. Чомусь її не здивувало те, що поки вона була у відрядженні, її чоловік нічого не відремонтував, хоча обіцяв…
Подумаєш, замок півроку не працює, світла немає у ванній вже другий місяць, кран капає.

Навіщо ремонтувати, якщо збирався йти? Жили ж з краном, що крапає, неробочим замком і практично без світла у ванній ну і далі вона проживе.

– Так мабуть думав Олег, коли збирав свої речі,– спало на думку Ірині. – Гаразд…

Жінка струснула головою, ніби позбавляючись від наслання і взяла в руки телефон.

– Михайло, не спиш? – весело поцікавилася вона у свого старого знайомого, який їй іноді допомагав з побутовими дрібницями – полагодити замок у поштовій скриньці, замінити вимикач на кухні, відремонтувати зливний бачок, бо чоловікові, за його словами, було зовсім ніколи. – Доброго ранку, є робота…

– Доброго ранку, Іриночко. Та який сон у старого, – тепло відповів чоловік. – Давно вже не сплю, кажи, що треба зробити.

– Полагодити кран, розібратися зі світлом і полицею у ванній і відремонтувати… Хоча, ні, краще повністю змінити обидва замки у вхідних дверях. Сьогодні можна замки і що встигнеш, а решту можна завтра.

– Он як, – здивувався чоловік. – Соромлюся спитати, а що ж чоловік? – поцікавився Михайло, бо бувало, що іноді й господар згадував про те, що він чоловік і теж може дещо зробити по господарству

Та й зміна замків його трохи збентежила.

– А що чоловік! А вже нічого! – пустотливо засміялася жінка.

– Ого, – хмикнув чоловік. – Ех, Ірино, якби мені менше років, я б за тобою побігав ще, а взагалі в мене сусід є молодий ще, хазяйновитий. Давай я познайомлю вас. Від нього дружина пішла до якогось модного тренера. Діти у вас обох вже дорослі, житимете один для одного і радітимете.

– Боже борони, – засміялася Ірина. – Що я тобі поганого зробила? Дай мені пожити спокійно, тільки одного позбулася, а ти мені іншого вже підсовуєш.

– Так самій сумно, – навів аргумент Михайло.

– Я ще й зітхнути вільно не встигла, а сумувати тим більше. Коротше, чекаю на тебе за годину,– оголосила Ірина і закінчила розмову.

Поки Михайло виконував усі поставлені перед ним завдання, Ірина вирішила таки перевірити свої підозри і зателефонувала до своєї хорошої знайомої, яка працювала разом з її чоловіком в одній фірмі.

З’ясувалося, що в Олега був банальний роман із самотньою пані, трохи за сорок, не молоденька, звісно, але для п’ятидесятидворічного мужика, не обтяженого зобовʼязаннями цілком годиться.

Дітей у пані немає і заміжня вона не була, зате має у власності хорошу квартирку.

В принципі, Ірина дізналася про все, що їй треба було.

– За чим тут сумувати? – згадала вона улюблений вираз своєї давно вже покійної бабусі і пішла перевіряти, чи все забрав її Олежик.

Що знаходила – акуратно складала у білий пакет. Туди ж вирушила і фотографія в рамочці, де її чоловік, вже колишній, красувався, стоячи на палубі круїзного теплохода.

– Оксанко, давай сьогодні сходимо кудись увечері. Смачно поїмо і душевно поспілкуємося, – запропонувала Ірина своїй давній подрузі, набравши її номер.

– А що є привід? – поцікавилася та.

– Ще й який! – загадково відповіла Ірина.

– Заінтригувала, – засміялася Оксана. – Говори де й о котрій зустрічаємось…

…Михайло закінчив роботу якраз надвечір. Все зробив, як має бути. Отримавши свою винагороду, він радісно посміхнувся.

– З ванною завтра розберуся, а взагалі, Ірино, якщо що – дзвони одразу, я все швидко зроблю.

– Добре, Михайле, дякую! – щиро подякувала господиня. – Будь ласка, йтимеш повз контейнер для сміття – викинь будь ласка, – і вона простягла йому білий пакет.

Провівши Михайла, Ірина хотіла було зателефонувати дочці, але передумала.

– Нічого їм поки що говорити не буду… Піду до них у гості в суботу, не дарма ж подарунки везла, онучці стільки всього накупила і про зятя не забула. Отоді й розповім усе. А сьогодні буде свято! – вирішила Ірина.

До зустрічі з Оксаною залишалося небагато часу.

Ірина дістала улюбленого ігристого і хлюпнула трохи в келих.

Помилувалась кольором, із задоволенням вдихнула насичений аромат і піднявши вгору келих, трохи посміхаючись промовила:

– За нове вільне життя, сповнене прекрасних сюрпризів і чудових моментів!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!