“– Хіба я слаба? – плакала Ольга. – Лікарі мені так не говорять, кажуть, що все добре, що просто потрібен час… Не поїду я ні в який санаторій! Як я тебе залишу?!А господарство? Мені й тут добре, я люблю наш будинок, наш сад, наше поле…

Сашко одружився одразу після служби. Ольга чекала на нього.

Все село знало про їхнє кохання вже давно, бо дружили вони ще зі школи, ходили завжди поруч.

– Он молоді йдуть наші! – говорили сусіди, посміхаючись.

І все було добре в молодій сім’ї – і порядок у всьому, і достаток, і мир, і злагода.

Ось тільки прожили вони разом вже понад шість років, а дітей все не було…

Ольга дуже переживала. Вона ніби відчувала свою провину, хоча не розуміла, чому не може завагітніти.

І по спеціалістах ходила, і харчувалася правильно, але бажання стати матір’ю не збувалося.

Все частіше Сашко помічав сльози в очах дружини, вона була задумлива й не така весела, як раніше.

Свекруха виклопотала Ользі путівку у санаторій на процедури.

Але саме слово «процедури» було якесь лякливо для Ольги, як наче щось ганебне…

– Хіба я слаба? – плакала Ольга. – Лікарі мені так не говорять, кажуть, що все добре, що просто потрібен час… Не поїду я ні в який санаторій! Як я тебе залишу?!А господарство? Мені й тут добре, я люблю наш будинок, наш сад, наше поле…

Ольга дивилася на зелені весняне поле за їхньою хатою, і в очах її сяяла надія й радість.

– Ну й не їдь, як не хочеш… – гладив її по плечах Сашко. – Мало чого на світі не буває? Чекаємо, які ще твої роки? Усього двадцять шість років. Все ще у нас буде…

Вони йшли полем до лісу, щоб помилуватися пролісками біля струмка в яру. Поруч біг їхній собачка, весело махаючи хвостом і обнюхуючи травичку.

– Я вже й у церкву ходила, і трави всілякі п’ю… – знову почала Ольга.

– А ти заспокойся. І взагалі, хай буде, як буде. Я тебе люблю, Олечко, – Сашко ласкаво обійняв дружину і поцілував.

Ольга засміялася і побігла до лісу, а за нею поспішила й собачка, радіючи гарному настрою господарів.

Наступного дня Сашко вже вийшов на поле один. Він розмічав ділянку для оранки під картоплю – ставив кілочки для тракториста, який мав приїхати завтра.

Погода стояла тепла, сонячна, благодатна. Весна пестила і співала на різні пташині голоси, обдаючи ароматами свіжої трави, прогрітої землі та квітучих первоцвітів.

Сашко вже поставив усі кілки, озирнувся в сторону лісу і застиг від несподіванки.

Неподалік на полі стояв лелека. Він був настільки близько, що Сашкові стало дивно, чому птах не боїться його. Про всяк випадок Сашко перестав рухатися, застиг, розглядаючи лелеку, який не кваплячись ходив по полю і видивлявся щось у траві.

– Ось господар. Треба ж… Прямо до нас прилетів, – шепотів Сашко. – І не боїться, мабуть, жаб шукає.

Через хвилину Сашко раптом зрозумів, що птах ходить саме тим місцем, де вчора він поцілував Олю.

Серце його стрепенулося й щасливо потепліло. Він ще якийсь час постежив за лелекою й пішов до хати. Коли він зайшов у сад, то озирнувся і з задоволенням відзначив – птах все ходив полем і навіть рухався у напрямку до їхнього будинку.

– Ольго, лелеки прилетіли! – голосно оголосив Сашко, увійшовши в хату.

– І що? Вони щороку на водонапірній башті селяться у своє гніздо, – відповіла дружина.

– Завжди на тому кінці села й паслися на старому полі. А нині чомусь на нашому боці блукають. Просто на нашому полі, зовсім близько від саду! – казав захоплено Сашко.

– Нехай їдять. Хіба нам шкода? Птах великий, красивий, шляхетний… – усміхнулась Ольга. – Вони щастя приносять.

– Ось і я, до того ж, нам на щастя! Так мені відразу здалося, що недарма. Мов янгол на вухо прошепотів, що щастя нам буде. Ось побачиш… – шепотів вже на вухо дружині Сашко, цілуючи її в щічку.

– Твоїми б устами та мед пити… – зітхнула Ольга, й посміхнулася.

Чомусь настрій чоловіка передався і їй. І надвечір, перед сном, Ольга помолилася біля іконки, як завжди робили її мама та бабуся.

Тільки у них раніше лампадочка була біля ікон, а Ольга любила ставити квіти під образами. Влітку – живі, а зимою сушила.

Літо було спекотним, дощів випадало небагато. Але лелеки постійно прилітали на поле Сашка.

– Чують погоду. На тому полі, що вони раніше паслися, сухо. А в нас тут поруч болітце, в яру струмок дзюркоче. От і придумали сюди на обіди прилітати, – сміявся Сашко.

Птахи майже кожен день ходили по полю, не боячись людей і не звертаючи уваги на гавкіт собачок і голосний спів півнів.

– У нашому господарстві прибуло, рахуй, наші, – говорив Сашко, дивлячись на лелек.

– Так, тепер це лелекове поле, – відповіла Ольга, з-під руки дивлячись на птахів.

– Та й нехай гуляють. Наші п’ятдесят соток нам все одно не обробити, а їм – роздолля, – Сашко витирав піт з чола і додавав: – Гарні…

Ділянка Сашка та Ольги була крайньою в селі. Ліс близько підходив до нього і робив цей куточок затишним та зручним для птахів.

А Сашко зайвий раз і не турбував лелек, навіть собачку не випускав вдень із двору, щоб не ганяла по полю.

До кінця літа Ольга, засмагла і румʼяна, стала веселою і здавалося, погладшала трохи.

– Літо тобі на користь, – зауважив Сашко одного разу за сніданком. – Погарнішала, стала ще спокусливішою…

– Це правда, – відповіла Ольга.

Очі її сяяли. Вона нахилилася до самого вуха чоловіка й прошепотіла:

– У нас буде малюк, здається… Але треба до лікаря, щоб точно переконатися…

– Що?! І ти мовчиш?! Коли ж?! – Сашко стрибав по кухні, тримаючи Ольгу в обіймах і витираючи мимоволі сльози, що йшли з очей.

– Так от, не мовчу. Кажу. Та тихіше ти. Обережніше тепер треба, – Ольга поцілувала його, як дитину й посадила за стіл.

– Завтра ж у місто, я сам тебе відвезу, з роботи відпрошусь! – заявив він.

Лікар підтвердила вагітність Ольги. Життя в сім’ї одразу змінилося на «до» і «після».

Сашко від радості не зразу і згадав свої прикмети на лелек. Лише за кілька днів він сказав:

– Ось лелеки не дарма до нас прийшли. Прикмета вірна – хтось народиться. Віками помічено. Га?

Ольга згідно кивнула. А Сашко настільки перейнявся повагою до «шляхетних» птахів, що став охороняти лелекове поле.

– Чи не заповідник ти відкрив, Івановичу? – сміялися сусіди, коли бачили, як Сашко свариться до хлопчаків, що випадково зайшли на поле, скошує бур’яни, і обгородив значну частину парканом з невисоких рідкісних кілків.

– Щоб машини раптом не заїжджали. А то міські рибалки, чи грибники так і їдуть до нашого лісу, а тут лелеки… – відповідав він, оглядаючи свої простори.

…Взимку Ольга народила сина. По всьому селі вже ходила добра розмова про лелек, а Сашко продовжував охороняти своїх птахів, примовляючи:

– У нас із ними ще договір. Мені й донька потрібна буде незабаром. Ось синочка на ноги поставимо спочатку…

– Молодці, молодці, – сміялися їхні сусіди. – Діти – це справа хороша, а якщо лелеки принесли, то тим паче…

Так і стало Сашкове поле лелековим. Його й зараз так називають, тому що лелеки все прилітають і прилітають у це місце, до добрих людей.

Довгі роки вже прилітають…

А в Сашка й Ольги вже й онуки народилися. Спасибі птахам і Землі нашій, матінці…