Мені 44 роки, маю двох дітей, ще й працюю. Тому цілісінькими днями, як муха в окропі. Чоловік ображається, каже, що я мало йому уваги приділяю, і недостатньо займаюсь домашніми справами. Тож щовечора я повертаюсь додому, готую, прибираю, а тоді ще й уроки з дітьми роблю.

От лише мама мого життя ніколи не розуміла. Раніше вона мені допомагала, та коли молодшій донечці виповнилося 12, така потреба зникла. Та ненька щодня дзвонила і хотіла годинами зі мною говорити. Або ж просила, аби я до неї приїжджала. 

 – Мамо, я зовсім нічого не встигаю. Чи ти не розумієш! Ще й ноутбук зламався, а там вся робота. Тепер треба терміново на новий заробити!

 – Ну, нічого. Але може на вихідних!

 Та в мене знову не вийшло приїхати. Діти схотіли в кінотеатр, тож довелося їх відвести. Минуло кілька днів і мама знову мені подзвонила.

 – Приїдь терміново, хоч на десять хвилин!

 – Та як ти не розумієш, в мене своє життя! Я не можу стільки часу тобі приділяти!

Я кинула слухавку, мене так дратувало, що мама не чує мене! Минув тиждень. І раптом я збагнула, що вона не докучає дзвінками. Подумала, що образилась. Відразу набрала її – та абонемент був поза зоною. Я нічого не розуміла. Зібралась і поїхала. Стукала в двері, ніхто не відчиняв. Я знайшла в сумці свій ключ і нарешті увійшла. 

Мама лежала в ліжку спокійно, наче спала. Я підійшла, та вона не почула. А коли я доторкнулась – збагнула, що запізнилась. Потім на столі побачила коробку з новим ноутбуком. Вочевидь, саме тому ненька мене так кликала, хотіла його подарувати. І як тепер мені взяти цей дарунок?

Я довго сиділа і плакала. Скажу чесно, ніколи собі не пробачу. Та хочу, аби моя сумна історія стала прикладом для інших. Говоріть з рідним, бодай кілька хвилин на день, і їдьте до них, коли кличуть. Адже це може бути остання зустріч… А ви б змогли з таким жити?

IrynaS