Семен приїхав у село, щоб відвідати свою тітку, старшу сестру мами. Перед відходом мама попросила його доглядати за нею.

Тітка Люся була маленька й старенька. Семен уже вкотре пропонував їй переїхати до них у місто, казав, що в неї буде власна кімната, що вона зможе гуляти у дворі, там є інші старенькі, їй буде весело. Але тітка нізащо не хотіла залишати свій дім.

Отже йому доводилося кожні три місяці брати на роботі п’ять днів відпустки за свій рахунок й приїжджати до неї. Два дні йшли на дорогу, а три дні він допомагав тітці по господарству. Добре, що Семен був начальником відділу й міг собі дозволити такі короткі відпустки.

Та до того ж начальник фірми — його друг. А ось цієї весни він не зміг приїхати в березні, а приїхав лише наприкінці квітня — завал на роботі.

Тітка Люся зовсім знесиліла після зими, а її сусідка, тітка Марія, сказала, що їй двічі викликали швидку.

– А чому ж ви мені не повідомили? Скільки я не дзвонив, ви казали, що в неї все добре.

– Так, вона взяла з мене слово, щоб я нічого вам не повідомляла, не турбувала на роботі. Сказала: ось не стане мене, тоді й повідомиш.

Семен сходив до магазину за цукром і сіллю, що наказала йому взяти тітонька. Ну і всього іншого прикупив — крупи, тушонки, згущеного молока. Коли повернувся додому, то біля ґанку побачив цуценя вівчарки, місяців п’ять від народження.

Воно було якесь цікаве, великоголове і з витягнутою мордою.

– Тітко Люся, звідки у тебе цуценя?

– Та приблудилося місяць тому. Відкрила хвіртку, а воно сидить, тремтить від холоду, худе було. Це я його вже відгодувала. Взяла, щоб веселіше було.

Семен погладив цуценя по голові, той довірливо поклав йому голову на коліна. Він дуже любив собак і в дитинстві завжди мріяв мати такого друга.

Але батьки не дозволяли. А зараз не до собак. Дружина якось завела кішку, та прожила з ними три роки, а потім зникла. Дітей у них з Іриною не було, вона не могла народити, і подружжя вже змирилося з цим. Жили для себе, часто їздили подорожувати.

– А як звати твого бездомного?

– Тимоха. Так звали мого кота.

Семен засміявся:

– А хіба це нормально, собаку називати котячим ім’ям.

– Та яка різниця, адже відгукується.

Поки Семен був у тітки, Тимоха ходив за ним по п’ятах. І ось настав час їхати, Семен попросив тітку не приховувати, якщо їй стане погано. Він завжди приїде, і якщо потрібні якісь ліки, щоб вона не соромилася, а дзвонила і замовляла їх у нього.

– Та я тебе вже й так змучила. Але нічого, недовго залишилося.

– Навіщо ви так, тітко Люся, живіть, чим довше, тим краще. Мені ви не в тягар.

– Семене, а можна тебе про щось попросити? Якщо раптом піду з життя, не кидай Тимоху, він же жива душа.

– Не кину, прилаштую до кого-небудь.

– Ні, візьми собі, будь ласка. Я думаю, що він не дарма приблукав.

І тут пес ткнувся йому в коліна, потім підняв голову і уважно подивився в очі.

– Добре, тітко Люся, якщо що, візьму Тимоху до себе.

А через місяць тітоньки не стало. Семен поховав її, справив дев’ять днів разом із сусідами. Потім вони з Тимохою разом пішли на кладовище, попрощалися.

І ось настав час вирушати. Семен привіз із собою намордник і повідець, і вони приїхали на вокзал, звідки відправлявся поїзд.

Семен купив їм квитки у вагон, де дозволялося перевозити тварин. А коли вони зайшли в купе, пес раптом наїжачився і загарчав на чоловіка, що сидів біля вікна.

Той обернувся, витріщивши очі, і обурився:

– Зовсім здуріли, вже з вовками їздять.

– Чоловіче, ти що, який вовк, це мій пес Тимоха.

– Тимоха твій, справжній вовк. Я мисливець і полюю на ось таких звірів.

Тимоха знову оскалив зуби й загарчав.

– Забери його звідси, поки я його не при.ив.

– А ти краще замовкни, якщо хочеш доїхати живим. Тебе ніхто не чіпає, їдь спокійно.

– Ні, мені до моєї станції їхати годину, я краще в коридорі посиджу.

Вони залишилися з Тимохою самі в купе. Семен пильно подивився на пса і запитав, ніби той міг йому відповісти:

– Тимоха, ти що, справді — вовк?

Пес поклав йому морду на коліна і завиляв хвостом.

– Ну й гаразд, навіть якщо так, ти класний.

У купе заглянула провідниця:

– У вас хто — вовк чи вівчарка?

– Вам цей дурень наговорив? Який вовк, це особлива порода вівчарки, він у мене рятівник.

– Ну тоді гаразд. А документи на нього є?

– Звичайно, зараз покажу.

Семен порпався в кишенях, а потім ніби з жахом сказав собаці й провідниці одночасно:

– Тимоха, я твої документи біля каси забув, коли ми квиток брали. Ви ж розумієте, що без документів нам би квиток не продали — тепер це він сказав провідниці.

– Звичайно, — погодилася та.

Хоча жодних документів він не пред’являв, бо в касі працювала дочка сусідки тітки Маії. А вранці вони вже й приїхали.

Того ж дня Семен повів Тимоху до ветеринарної клініки, що була на розі їхнього кварталу. Лікарка одразу запитала:

– Ви з цирку?

– Ні, чому ви так вирішили?

– Ну, адже у вас вовк.

Семен зітхнув:

– Вовк, але не з цирку, а з села. Моя тітка пішла з життя і просила забрати пса, тобто вовка, до себе, ось я й виконав її прохання.

Лікарка підійшла ближче, а потім впевнено сказала:

– Це нечистокровний вовк — помісь. У нього один із батьків — німець. Вовкособи— це тварини, що з’являються на світ у результаті схрещування вовка, і вони спокійні, віддані та неконфліктні. Тож можете не хвилюватися. Давайте його зареєструємо, зробимо щеплення, щоб у вас у майбутньому не було претензій.

Дружина дуже прив’язалася до Тимохи, сама купала, годувала і вигулювала. Минуло десять місяців. І якось на новорічних канікулах, вже в сутінках, Ірина повела Тимоху прогулятися і сама пройтися, засиділася за ці дні вдома.

Вони вирушили з ним до парку, який знаходився в десяти хвилинах ходьби від дому.

І ось коли вони гуляли там по доріжках, Тимоха раптом насторожив вуха і рвонув у темряву.

Ірина кричала йому вслід, кликала, але його не було хвилин п’ять-сім. І коли засмучена Ірина вже хотіла дзвонити чоловікові, побачила пса, Тимоха важко тягнув у зубах згорток.

Ірина кинулася назустріч, це була новонароджена жива дитина. Хоч вона сама була лікарем, але одразу ж викликала швидку та поліцію.

Всі приїхали на диво швидко. Ірина не змогла поїхати з ними, оскільки з нею був пес. Але відвівши його додому, поїхала до приймального пункту, взявши з собою і Семена. Там їм сказали, що це дівчинка, їй місяць, вона здорова.

Біля неї лежала записка: дівчинку звали Валерія, і мати просила віддати її добрим людям. Ірина попросила показати їй дівчинку, а побачивши її — відразу ж полюбила її всім серцем.

Вони з чоловіком переглянулися, він зрозумів її німе запитання і кивнув на знак згоди. Дружина сказала черговому, що вона сама лікар і вони з чоловіком усиновлять її, щоб нікуди її не віддавали.

Через два місяці в їхньому домі оселилася знахідка — Валерія, яку знайшов бродяга Тимоха. Як і сказала тітонька — не дарма пес прийшов до її дому.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!