Телефон лежав на приліжковій тумбочці з боку Віктора. Перший же вібрувальний сигнал розітнув крихку передранкову тишу. Він здригнувся, щось невиразно пробурмотів і навпомацки потягнувся до апарата. Настя, його дружина, міцно заплющила очі, намагаючись ухопитися за останні крихти сну, та спроба була приречена. За стіною, в дитячій, уже почулося шурхотіння, а за секунду пролунав тонкий, обурений схлип їхнього дворічного сина Льошки.
– Вітю, добрий ранок, сонечко! – бадьоро й дзвінко защебетав голос зі слухавки. – Підйом! Хто рано встає, тому Бог дає!
– Мамо… доброго ранку, – пробурмотів Віктор, насилу розліплюючи злиплі повіки.
– Якого «доброго», робочого! Я вже збігала в цілодобовий по хліб і молоко. Ти мені скажи, які у вас плани на день, треба ж усе скоординувати. Може, ви до мене заїдете? Або я до вас? Я тут пиріг із капустою затіяла, треба віддати.
І понеслося. Обговорення планів, докладні новини про сусідів, міркування про ціни в магазині, прогнози погоди й особисті спостереження про клімат. Віктор сидів на краю ліжка, опустивши голову, і механічно відповідав односкладово: «ага», «зрозумів», «добре». Настя лежала, втупившись у стелю, і відчувала, як по краплині зникає дорогоцінний спокій недільного ранку, того самого, заради якого вона гарувала весь тиждень. А з дитячої вже долинав наполегливий плач: Льошу розбудили остаточно, і назад у сон він не повернеться.
Настя намагалася говорити з чоловіком.
– Вітю, ну не можна ж якось… пояснити їй. Нехай дзвонить о дев’ятій. Хоча б у вихідні. Ну о восьмій тридцять! Ми ж теж люди, ми хочемо поспати.
Віктор кривився, йому було ніяково.
– Та вона не зі зла. Просто звикла рано вставати. І хоче мій голос почути першим. Для неї це важливо. Це ж… зворушливо.
– Зворушливо, це квіти дарувати. А дзвонити о сьомій ранку в неділю, це тиранія. Вона щоразу дитину будить!
Віктор усе-таки спробував поговорити з матір’ю. Якось у суботу, після п’ятого гудка, він узяв слухавку й обережно сказав:
– Мамо, може, у вихідні будеш трохи пізніше дзвонити? Ми тут із Настею і Льошею ще спимо в цей час…
У слухавці повисла така гробова тиша, що стало чути, як зверху шаркає сусід.
– Що? Я тобі заважаю? – голос Ніни Федорівни здригнувся, наповнився інтонаціями глибокої, майже театральної образи. – Я лише хочу почути тебе, поки день не почався, поки думки свіжі! Ти що, відштовхуєш мене? Я, може, взагалі перестану дзвонити, якщо я така обуза…
Десять хвилин пішло на вибачення, вмовляння і пояснення, що він зовсім не це мав на увазі й завжди радий її дзвінкам. Та дзвінки нікуди не поділися. Усе так само, рівно о сьомій.
Настя запропонувала радикальний варіант.
– Давай у вихідні просто ставити телефон на беззвучний. І все.
Віктор подивився на неї так, ніби вона запропонувала зраду.
– Ти що? А якщо їй зле стане, а ми не почуємо? Тиск, серце? Вона ж з розуму зійде від хвилювання, якщо я не відповім. А я потім усе життя себе винитиму.
Коло замкнулося. Настя замовкла, чітко розуміючи, що логіка тут безсила. Тут правили почуття: почуття провини Віктора перед самотньою матір’ю й її почуття власності на сина, виражене в праві першою заявляти про себе.
Переломний момент стався в одну із субот. Льоша з вечора занедужав, піднялася температура. Ртутний стовпчик піднявся майже до сорока. Ніч минула в нескінченних метаннях: обтирання, сиропи, свічки. Температура спадала ненадовго й знову повзла вгору. Лише під ранок, після чергової дози жарознижувального, вона нарешті відступила. Знесилені, Настя й Віктор упали в ліжко поруч із заснувшим малюком близько п’ятої ранку.
Рівно о сьомій нуль-нуль телефон на тумбочці вибухнув пронизливою мелодією зі старого радянського фільму, тією самою, яку Ніна Федорівна поставила собі на виклик. Віктор підскочив, мов ужалений. Настя застогнала, зарившись обличчям у подушку. Та було запізно. З дитячої долинув слабкий, хрипкий плач, який стрімко перейшов в істошний рев. Хворого, недосипаного Льошку розбудили. Остаточно.
Віктор, із виразом людини, що йде на страту, узяв слухавку.
– Так, мамо… ні, все нормально… Льоша просто… так, трохи прихворів… Ні-ні, не треба приїжджати! Все під контролем… Дякую… Так… потім зателефонуємося.
Він поклав телефон і заплющив очі. Кімнату роздирав крик. Настя вже стояла, гойдаючи на руках розчервонілого, надривно плачущого сина. Обличчя її було блідим, під очима залягли сині тіні.
– Вітю. Це все. Я більше так не можу. Виріши цю проблему. Зараз. Скажи їй, що якщо вона ще хоч раз зателефонує у вихідний у цей час, ми змінимо номер і не дамо їй нового.
Віктор розплющив очі. У них не було ні співчуття до дружини, ні тривоги за хворого сина, лише втомлене, глухе роздратування від вічної, нерозв’язної проблеми.
– Та годі вже! – зірвався він крізь зуби. – Вона все одно не послухає! Ти ж її знаєш! Що я можу зробити? Вона от така!
Це було визнання повного безсилля. Капітуляція.
Настя зрозуміла: далі діяти доведеться самій. Якщо прохання й здоровий глузд не працюють, значить, треба говорити мовою, яку зрозуміє свекруха. У пам’яті сплинули слова покійного батька: «Якщо не можеш змінити, очоль».
У середу ввечері, рівно о двадцять третій нуль-нуль, Настя набрала номер матері чоловіка.
– Добрий вечір, Ніно Федорівно, це Настя. Просто вирішила дізнатися, як ви себе почуваєте? Як у вас справи?
У слухавці на мить запанувало розгублене мовчання.
– Настя? Та… все гаразд. Я тут якраз свій улюблений серіал дивлюся. Може, ти передзвониш завтра? Уже майже ніч.
– Ой, вибачте, я й не помітила, як час промайнув! – цілком щиро сплеснула руками Настя. – Просто день сьогодні такий метушливий, голова обертом. У нас на роботі зараз ця історія зі звітами… – і вона тут же заглибилася в плутану, докладну розповідь про конфлікт із бухгалтерією, переказуючи діалоги, посилаючись на неіснуючі розпорядження й на кожному кроці питаючи поради.
Розмова розтягнулася майже на сорок хвилин і явно не збиралася закінчуватися. Ніна Федорівна намагалася змінити тему, вставити репліку, та Настя м’яко, майже лагідно повертала розмову до деталей. Завершила вона на піднесеній ноті: «Дякую вам величезне, що вислухали! Як же добре, коли є з ким порадитися! Добраніч!»
У четвер, рівно о двадцять третій нуль-нуль, телефон знову задзвонив.
– Ніно Федорівно, добрий вечір! Це знову я. Згадала, ви минулого разу Віті розповідали про сусідку з ремонтом… У нас тут щось схоже… І ще хотіла спитати: ви колись користувалися отаким засобом від молочниці? Я рекламу бачила, але сумніваюся…
У п’ятницю терпіння Ніни Федорівни луснуло. Її серіал утретє перервали на найнапруженішому моменті докладнісіньким розбором Настиного конфлікту з кондуктором в автобусі.
– Настю, – перебила вона, і в голосі вперше прозвучало не збентеження, а відверте роздратування. – Чому ти дзвониш так пізно? Уже ніч, люди відпочивають, до сну готуються.
– Ой, а хіба буває незручний час, щоб поцікавитися здоров’ям і справами близької людини? – з милим, трохи здивованим тоном відповіла Настя. – Я просто так скучила за нашими душевними розмовами. І мені так приємно, щоб саме ви були першою людиною, з якою я ділюся новинами перед сном. Я ж лише беру з вас приклад, Ніно Федорівно. Ви мене надихнули.
Тиша у слухавці сказала більше за будь-які слова. У ній відчувалося повільне, важке осмислення того, що відбувається. Усвідомлення: правила гри, вигадані самою свекрухою, раптом обернулися проти неї.
– Я… я зрозуміла. Але навіщо ж так, можна було просто сказати, – з образою підсумувала Ніна Федорівна. – Добраніч.
Наступної суботи, о шостій п’ятдесят дев’ять, Настя лежала з розплющеними очима, прислухаючись до тиші. Сьома нуль п’ять. І досі тиша.
Відтоді телефон більше не дзвонив так рано. Ніна Федорівна почала нагадувати про себе після десятої й тепер обов’язково уточнювала, чи не сплять вони, перш ніж почати розмову. Віктор так і не зрозумів, яким чином сталося це майже чарівне перетворення. Він лише з полегшенням зітхав, коли по суботах його будило не дзвінке материнське «Вітю, підйом!», а м’які сонячні промені.
А Настя, прокидаючись у тиші, думала про просту істину: деяких людей можна зрозуміти лише через вчинки. Іноді, щоб зберегти мир у власному домі, доводиться спокійно, але твердо показати іншому, як це, коли чужі звички стають твоєю проблемою.
