— Я так і знав! Усе! — закричав прямо з порога Олег, забігаючи до хати. — Ніякого свята не буде!

Лариса якраз поралася на кухні, готувала вечерю. Від несподіванки вона аж здригнулася.

— Чого ти галасуєш? Налякав мене. Що там уже такого трапилося, що ти на весь світ кричиш?

Олег безсило впав на пуфик у передпокої й закрив обличчя руками.

— Усе, Ларо! Це крах, фіаско, повний аут! Ми не зможемо святкувати Новий рік!

Ларисі навіть здалося, що він от-от розплачеться. Вона вже давно звикла, що чоловік їй дістався занадто вразливий.

Будь-яка неприємність, що вибивала його зі звичної колії, викликала таку бурю емоцій, ніби небо падало на землю. Добре, що Лариса вміла відрізняти справжню біду від дрібниць і знала, як заспокоїти свого «великого хлопчика».

— Ну, кажи вже, що там знову скоїлося?

— Головний заявив, що ніякої премії в кінці року не буде. Щоб ми не чекали й не сподівалися. Каже, погано працювали, помилок багато… — сумбурно випалив Олег, зриваючись на фальцет. — Як же так, Ларо?

Лариса полегшено зітхнула й повернулася до плити.

— Господи, і це все? Чого ж горланити на всю вулицю? Перший раз, чи що? Минулого року теж премії не було, і позаминулого, наскільки я пам’ятаю. І нічого, живі-здорові.

— Так ми ж сподівалися, розумієш? Увесь колектив сподівався! Я ж Вікусі обіцяв новий ноутбук купити, тобі — пуховик… А тепер як? Навіть на стіл святковий доведеться гроші шукати. Зарплата вся на кредити піде, треба ж вчасно закрити.

— Нічого страшного, Олежику. Купиш іншим разом. А Віці ми пояснимо, що зараз скрутно. Вона у нас дівчинка доросла, зрозуміє. Заспокойся і йди вечеряти.

— Та мені соромно, Ларо! Перед вами соромно. Що я за батько такий, що навіть на подарунки не заробив?

— Та знайдемо ми на той стіл, не малюй ти все чорними фарбами, — спробувала втихомирити його дружина.

— Ні, люба моя, ти ще не все знаєш… — Олег знову сховав обличчя в долонях.

Лариса відчула, як усередині щось тривожно тьохнуло.

— Що ще? Кажи вже, не тягни кота за хвоста.

— Ларо, пробач мені… Я тобі не сказав… Я влетів на великі гроші.

— Що? — тепер уже Лариса по-справжньому здивувалася. — На які гроші? Ти що, десь у халепу вскочив?

— Мене ошукали телефонні шахраї. Я сам не знаю, як так вийшло, але перевів їм увесь свій аванс! А потім ще в Івановича позичив, щоб ти мене не сварила. Думав, премією все перекрию… А премії немає!

Олег боявся навіть очі підняти на дружину.

— І ти мовчав? — ошелешено промовила Лариса. — Ти що, дитина мала? Як так можна, Олегу?

— Так вийшло… Я не винен…

— А от тепер справді пора панікувати, бо ми з тобою в повній халепі! Днями я віддала велику суму своїм батькам. У борг. Бо була впевнена, що ми протримаємося на твоїй зарплаті. А тепер грошей чекати нізвідки, — втомлено сіла на стілець Лариса.

Олег аж підскочив.

— А-а-а! То ми тепер голодувати будемо? Навіщо ти віддала гроші? А донька? Ти про неї подумала?

— Припини істерику! Ці ж питання я можу поставити й тобі. Але мої гроші, на відміну від твоїх, повернуться в сім’ю, хоч і не зараз. Що вже тепер одне одного гризти? Треба думати, що робити. Хоча від тебе зараз толку, як від козла молока…

До свята залишалося всього кілька днів, а на картках було порожньо.

Дорослі могли б і перетерпіти, але як пояснити десятирічній дитині, чому цьогоріч у неї не буде подарунка?

Наступного ранку Олег прокинувся з вогником в очах.

— Ларо, мене осяяла геніальна думка!

— Та невже? — з сарказмом спитала дружина. — Невже Венера з Марсом зійшлися? Звідки в твоїй голові взятися нормальним думкам?

— Ну, не підколюй мене. Просто послухай. Ти пам’ятаєш мою тітку Оксану, що живе в Липівці? Ми ж колись до них їздили, ще як Віка зовсім малою була.

— Пам’ятаю. І що?

— Ми можемо поїхати до них на Новий рік! Скажемо, що скучили за родичами. Згадай, які тітка Оксана завжди столи накривала!

— А нас туди хтось кликав? — Лариса намагалася повернути чоловіка до реальності.

— Та ми ж родина! — наполягав Олег. — Завалимося в гості, зустрінемо свято разом. Буде і ситно, і весело!

— Олежику, давай я тобі поясню по-людськи. Раніше ми їздили, бо нас кликали. Тоді твої батьки ще були живі, ми в них ночували, а до тітки на пару годин заходили. А тепер усе змінилося. З чого ти взяв, що нам будуть раді?

— Ларо, ти ж сама казала щось придумати! Це вихід. Твої батьки в санаторії, друзі нікуди не кликали… Поїдемо до тітки. Головне — щоб не виставили за двері.

Липівка зустрічає гостей

Тридцять першого грудня в хаті тітки Оксани було жарко ще з самого ранку. У великій каструлі млів холодець, біля печі підходило тісто на хліб, а сама господиня маринувала гуску.

Діти її давно виросли й роз’їхалися по великих містах, навідувалися рідко, тож Оксана їх і не чекала. Вона покликала своїх подруг-односельчанок, з якими разом співали в сільському хорі.

— Приходьте до нас, мій Толя буде радий, — казала вона сусідкам. — Чого вам поодинці в хатах сидіти?

Після дев’ятої вечора почали сходитися гості. У селі не прийнято йти з порожніми руками, тож на столі з’явилося і домашнє сало, і ковбаска, і грибочки мариновані, і квашена капуста з журавлиною.

Стіл просто вгинався від смакоти, ще й планувався шашлик. І тут двері розчахнулися, впустивши до хати клуби морозу.

— Добрий вечір, тітко Оксано і дядько Толю! — гукнув чоловік у кудлатій шапці.

— А хто це до нас завітав? — мружилася господарка, не впізнаючи гостя.

— Та це ж ми, Олег і Лариса! І доня наша з нами, Вікторія. От… приїхали провідати… — затинаючись, промовив Олег.

— Ох ти ж Господи! Оце так радість! — сплеснула руками тітка Оксана. — Толю, йди сюди, дивись, хто приїхав! Зустрічай дорогих гостей. Олежка, Ларисочка, Вікуся!

Гості роздяглися, сіли до столу. Лариса ніяково почала виправдовуватися:

— Ви вибачте нам, ми так поспішали, що в метушні забули всі подарунки вдома…

— Ой, та нічого! Нам і без подарунків радісно! — хитро посміхнулася тітка. — Сідайте швидше, старий рік проводити будемо!

Коли всі вже добре підкріпилися і на душі стало тепло, тітка Оксана підсіла ближче до Лариси й тихо запитала:

— А скажи мені чесно, Ларисочкоо, що вас насправді змусило в таку глушину в саме свято приїхати?

Лариса на мить завагалася, а потім зітхнула:

— Та соромно казати, тітонько… На мілині ми. Під Новий рік лишилися без копійки, ще й у боргах. От і згадали, що ви така хлібосольна та добра, що у вас завжди в хаті повно всього…

Оксана обняла Ларису за плечі:

— Та й добре, що приїхали! Яка різниця, чому? Нам із Толею все одно приємно, що хата повна!

— Знаєте, тітко Оксано, — усміхнулася Лариса, — я ще ніколи так весело не святкувала! Ваші подруги — то просто вогонь, такі запальнички!

Гості поїхали лише через два дні.

Встигли й на санчатах з гірки накататися, і біля великої сільської ялинки в центрі натанцюватися.

Олег і Лариса поверталися додому щасливими, везучи з собою кілька великих сумок із домашніми гостинцями: салом, консервацією та картоплею.

— Ви наступного разу не чекайте, поки гроші закінчаться, приїжджайте просто так! — гукала їм услід тітка Оксана.

— Обов’язково приїдемо! — кричали вони з вікна машини.

Все-таки добра штука — родина!

Цю історію нам прислала читачка, яка теж колись опинилася в скруті перед святами.

Знаєте, у народі кажуть: «Не було б щастя, та нещастя допомогло». Іноді ми так женемося за преміями чи новими ґаджетами, що забуваємо про найцінніше — тепло рідної хати та щирість близьких людей.

А чи доводилося вам колись потрапляти в гості без запрошення і знаходити там такий прийом, про який і мріяти не могли? Це в наш час, телефонів і соціальних мереж.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!  Д