Бойлер я вішала сама, Артем в той день лежав із температурою, а гарячої води чекати до весни ніхто не збирався.

Важкий, ледве підняла. Потім стояла, упершись головою у холодну стіну, і думала: нічого, зате ввечері душ буде. Як у людей.

Ми з Артемом жили у його матері Ірини Сергіївни у старому будинку. Він дістався їй від бабусі: зроблений з колод, з провислим ґанком, із вбиральнею на вулиці. Ми зайняли велику кімнату.

Будинок розвалювався, але Ірина Сергіївна тримала його, як нагороду, і казала:

– Бабуся мені його залишила, а не комусь іншому.

Вона взагалі говорила тихо, ніби зачитувала вирок. Присадкувата, міцна, завжди в сукні з комірцем, навіть коли картоплю чистила. Акуратне каре, ні волосинки не виб’ється.

І голос цей рівний, без підвищень… Від нього мені весь час робилося ніяково.

Ремонт ми розпочали тієї ж осені, коли переїхали. Артем працював на котельні, я в пекарні, і кожна вільна гривня ішла у цей будинок.

Підлогу перестелили, Артем дошки тягнув із ринку на собі, бо доставлення виходило дорого. Стіни вирівняли, батареї повісили, та автономне опалення зробили, воду провели. Прибудували санвузол із входом із коридору, виклали там стіни кахлем, бежевим, з дрібним малюнком.

Двір упорядкували, паркан поставили новий, ґанок підняли. Двері міжкімнатні купили, не фанерні, які стояли тут із радянських часів, а нормальні, з масиву.

Усі гроші були наші. Ірина Сергіївна жодної гривні не запропонувала, а ми й не просили. Звісно, ​​не просили, хіба ж вона дасть.

Чоловік Ірини Сергіївни працював, але їхні гроші йшли на «своє»: щось відкладали, щось зовиці Уляні пересилали. Ми були з будинком, і це, на думку Ірини Сергіївни, було більш ніж добре.

А вона всім цим користувалася. Гарячою водою милася довго, із задоволенням. По новій підлозі ходила в капцях, які берегла. На відремонтованій кухні варила свої борщі та компоти.

Але хвалити – це не про неї. Треба сказати, я жодного разу не чула від неї слова “дякую”, ні коли воду провели, ні коли ґанок підняли, ні коли опалення зробили.

Проте критикувати – це, будь ласка! Вона заходила у ванну кімнату, проводила пальцем по шву між кахлем, мружилася і говорила тихо, рівно:

– Кривувато. Майстрів би покликали, а не самі мазали.

Я мовчала. Потім не витримала, дістала телефон, знайшла фотографії, які робила до ремонту. Зручності на вулиці, стіни у чорному грибку, труба, обмотана ганчіркою, жовті патьоки на стелі. Простягла свекрусі:

– Отак було до ремонту. Краса, правда?

Ірина Сергіївна подивилася на екран, підібгала губи, розвернулась і вийшла. Не вибачилася, звісно. Але хоч би замовкла.

Уляна приїхала у березні. Худа, незграбна, з хвилястим волоссям до плечей і звичкою смикати телефон, навіть коли розмовляла з живою людиною.

Її чоловіка Тараса звільнили з гуртової бази, орендовану квартиру вони потягнути не змогли, і Уляна приїхала до матері. З чоловіком та однорічною донькою.

Ірина Сергіївна повідомила нас за вечерею. Тихо, як і завжди, ложку поклала, промокнула губи серветкою.

– Улянка з Тарасом поживуть у великій кімнаті. У них маля, їм потрібніше. Ви поки що в маленьку переберетеся.

Не попросила, а розпорядилася. Як із меблями: пересунути туди, переставити сюди. Артем відклав виделку, подивився на матір, потім на мене.

Я чекала, що він скаже хоч щось. Що завгодно – “мамо, давай обговоримо” або “чекай, це ж наша кімната”. Він промовчав.

Ми перетягли речі в кімнату, де ледве помістилися ліжко та шафа. Уляна після приїзду пройшла повз нашу нову комірчину, зазирнула, знизала плечима:

– Ну, тимчасово ж.

Тарас з того часу майже безвилазно сидів у нашій колишній кімнаті на дивані з ноутбуком. Роботи він не шукав, проте й Уляна на цьому не наполягала.

Якось я запитала Ірину Сергіївну, відвівши її в коридор:

– А надовго вони сюди?

– На місяць, – сказала вона, – потім з’їдуть, не хвилюйся.

Місяць минув. Потім другий. Уляна з Тарасом нікуди не поспішали, Тарас, як і раніше, сидів на дивані, іноді виходив подиміти, іноді допомагав у дворі свекру.

Уляна займалася дитиною, Ірина Сергіївна теж няньчила внучку з ранку до вечора і цвіла. Вона взагалі перетворилася, пом’якшала, почала частіше посміхатися, тільки не нам.

Я продовжувала працювати в пекарні, Артем брав подвійні зміни.

Якось чоловік сів поруч зі мною на ліжко в комірчині, втомлений після нічної зміни, і сказав, дивлячись у стіну:

– Може, даремно ми сюди стільки вбухали, Ларо?

Я повернулася до нього, хотіла відповісти, але побачила, як він тре ліве плече, болісно морщиться, і промовчала. Тільки подумала, а якби ми й справді ті гроші, що пішли на ремонт цієї розвалюхи, вклали у своє?

Наскільки правильніше це було б?

Ірина Сергіївна викликала мене на кухню вранці у суботу. Стояла біля плити, у своїй сукні з комірцем, каре укладено ідеально. Тихий голос, рівний, без жодної тріщини:

– Ларисо, я тут подумала. Будинок мій, ти ж знаєш. Уляні з дитиною потрібніше. Ми з батьком вже меблі їм замовили, нову кухню, ліжечко. Так що збирайте речі та підшукуйте щось своє. Ви молоді, бездітні, впораєтеся.

Я слухала та дивилася на неї, на цю кухню, де я клала “фартух” із кахлю. На цей кран, який Артем ставив у вихідний…

– Коли? – Запитала я.

– До кінця місяця вам треба з’їхати.

Сказала, відвернулася до плити, і стало зрозуміло: вирок зачитаний, розмова закінчена.

Артем дізнався увечері. Сів на ліжко і довго мовчав, стискаючи та розтискаючи пальці. Вночі я прокинулася від того, що він тяжко дихав.

Його відвезла швидка під ранок. Серце. Артем пролежав у лікарні до кінця місяця, рівно стільки, скільки свекруха відвела нам на збори.

Я зібрала речі та перевезла все на орендовану квартиру. Ходила до Артема щодня. Ірина Сергіївна не приїхала до сина жодного разу. Уляна надіслала повідомлення: “Як він?”

І більше не писала.

У п’ятницю я поїхала в будинок забрати решту. Відчинила двері та побачила, як Ірина Сергіївна рухала шафу. Шафа Артема, яку він збирав кілька вечорів.

Пхала її до стіни й говорила Уляні:

– Шафа у них важка, незручна. Тобі така не підійде, треба буде поміняти. Викинемо, а нову купимо.

Викинемо. Шафа, яку мій чоловік, що зараз лежить у лікарні, збирав власноруч. Я притулилася до одвірка. Рука знайшла родимку над губою, звичний жест, коли нервувала.

А потім я зателефонувала вантажникам.

Вони приїхали за дві години. Ірина Сергіївна вийшла на ґанок і спитала звичним рівним голосом:

– Що ж ти робиш?

– Своє забираю, – сказала я. – Ви ж казали: дім ваш. А речі, зокрема ця шафа, наші.

Вантажники винесли шафу, потім кухонний гарнітур, який ми купували у кредит. Потім міжкімнатні двері, одну за одною. Дверні отвори залишилися порожніми.

Я перекрила бойлер, від’єднала шланги. Вантажники зняли його зі стіни. Залишилися сліди від кріплень та дірки у кахлі. Потім спустилися до свердловини, відключили насосну станцію, витягли помпу, завантажили.

Ірина Сергіївна стояла у дворі. Вперше за всі роки вона підвищила голос:

– Ти що робиш? Ти що робиш, я тебе питаю! У будинку дитина житиме!

– Дитина житиме, – озвалася я. – Тільки не моїм коштом. Свердловина ваша – вода у землі. Помпа – наша. Стіни ваші – кахлі наші. Двері наші. Бойлер наш. Кухня наша. Опалювальний котел та батареї наші…

Уляна вийшла на ґанок із телефоном у руці. Не смикала, просто тримала, забувши про нього. Дивилася на порожні дверні прорізи, на дірки у стіні ванної, на дроти, що стирчали зі стіни там, де був бойлер…

Ірина Сергіївна говорила щось про поліцію, але вже не тихо, вже зриваючись, і від цього її рівний голос, яким вона стільки років зачитувала вироки, ламався, хрипів. І було в цьому щось нікчемне.

Я сіла поряд з водієм, й ми поїхали.
***
Минула весна. Артема виписали, він відновлювався повільно, працювати поки що не міг. Ми жили на орендованій квартирі, було тісно, ​​чужі стіни, старий лінолеум. Бойлер стояв у кутку, не під’єднаний, чекав свого часу.

Ірина Сергіївна жила у своєму будинку. Уляна з Тарасом там не залишилися, подивилися на ту розруху, яку я влаштувала, розвернулися і поїхали до батьків Тараса.

– Дитині, – сказали вони, – потрібні нормальні умови.

Артем із матір’ю не розмовляв, Ірина Сергіївна теж не дзвонила. Передавала через знайомих, що я чудовисько, що так із людьми не роблять.

А я… Чи шкодувала я? Кахлі – шкодувала. Красиві були. Про те, що так вчинила – ні.

Хоча, зізнатися, мені соромно перед чоловіком, адже через мене він не спілкується з батьками. Але як можна було вчинити інакше, я не знаю…

А ви що скажете стосовно мого вчинку? Підтримуєте, чи засуджуєте?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!