— Ти зимові чоботи теж зараз забереш?
Ніна кивнула на роздуту картату сумку біля порога. З-під блискавки визирав хутряний краєчок італійських замшевих чобіт, за які ще взимку віддали чималу суму.
— А що, не можна? — Ася із викликом кирпанула носа.
— Забирай. Тільки ж надворі травень. Нащо вони тобі зараз?
— Мамі підійдуть, у нас розміри майже однакові. — Дівчина копнула сумку кросівком, запихаючи непокірне хутро всередину. — Вона дуже схудла від стресу й несправедливості. Носити нічого. Останні копійки на адвокатів віддавала, щоб мене знайти.
Ніна сухо й гірко усміхнулася:
— Від стресу, кажеш…
— Так, від стресу! — спалахнула дівчина, сердито смикнувши блискавку. — Бо в неї дитину вкрали! Через таких, як ти!
Шістнадцять років тому Ніна забрала дворічну дівчинку з будинку дитини. Виходжувала після важких бронхітів, не спала ночами. Оплачувала брекети, логопедів, згодом — хороших репетиторів.
Витягнула дитину на державне місце в престижному університеті.
А пів року тому Асі в соцмережі написала незнайомка. Біологічна матір. Зоя.
Знайшла доньку якраз до повноліття. Наплела з три короби: мовляв, злі люди зі служби у справах дітей обманом позбавили її прав.
Розказувала, як усі ці роки страждала, шукала кровиночку і як не мала зв’язків, аби боротися з багатою названою сім’єю.
Ася повірила одразу.
Поклик крові перекреслив шістнадцять років любові та турботи. Почалися таємні зустрічі, пізні повернення додому, запах дешевого тютюну від курточки.
Далі пішли дрібні дорікання Ніні, невдоволення їжею та правилами дому. А згодом Зоя через доньку поставила ультиматум.
— Ноутбук спакувала? — буденно поцікавилася Ніна, пропустивши повз вуха закид про «вкрадену дитину».
— Спакувала. І планшет теж, мені для навчання треба.
— Добре. Мою картку залиш на тумбочці.
Ася завмерла, густо почервонівши.
— Там мої кишенькові гроші. Мені на проїзд треба і на обіди в їдальні.
— Там мої гроші. Картка прив’язана до мого зарплатного рахунку. Клади на стіл. І ключі від квартири також.
— Скупишся? — отруйно процідила дівчина, жбурнувши пластик на поличку для взуття. — Шкода копійок для рідної доньки? Могла б і залишити на перший час. Мамі зараз важко, вона роботу знайти не може. У неї депресія.
— Ти ж сама годину тому кричала, що я чужа жінка, яка купила тебе в держави. Нащо тобі подачки від чужих людей? — Ніна спокійно схрестила пальці. — Тим паче, у вас тепер стартовий капітал з’явиться. Ви ж дачу продаєте.
Ася розправила плечі. Погляд став колючим — точнісінько як у Зої на старих фотографіях із матеріалів справи.
— Так, продаємо. За законом вона тепер моя. Ти сама дарчу в нотаріуса підписала чотири роки тому. Це моя нерухомість.
Дача була справді добротна: цегляний будинок, нові вікна й дах, свердловина, зовсім недалеко від міста.
Ніна переписала її на Асю на чотирнадцятиріччя, щоб забезпечити дитині фундамент на майбутнє.
Думала: виросте, вийде заміж — буде куди з дітьми на літо поїхати. Або продасть і вкладе у власне житло.
— Ми з мамою вирішили, що ти віддаси її нам, — відчеканила Ася завченою фразою. Було чути, що слова не її.
— Це справедлива компенсація за те, що ти вкрала моє дитинство. Ми стільки років поневірялися по чужих кутках через тебе, поки ти тут у трикімнатній квартирі розкошувала.
— Ви вже виставили її на продаж? — незворушно уточнила Ніна.
— Виставили. Мамин знайомий рієлтор займається. За оціночною вартістю піде швидко.
— Це ж удвічі дешевше за ринкову.
— Нам гроші терміново треба! На бізнес! Ми з мамою салон краси відкриємо. Або пункт видачі посилок орендуємо. Мама каже, це золота жила, працюватимемо на себе!
Ніна ледь схилила голову:
— Зоя керуватиме салоном?
— Не смій називати її на ім’я! Вона моя мама!
— Твоя мама жодного дня офіційно не працювала.
— У неї депресія була! — голос дівчини зірвався на крик. — Ти взагалі не знаєш, як це — втратити дитину!
Ася нервово смикнула лямку наплічника:
— Ти ж для себе мене брала. Як ляльку. Своїм дати життя не змогла, чоловік пішов, от ти й забрала мене! Щоб на старість самій не кувати!
Ніна не здригнулася. Жоден мускул на обличчі не видав її стану. Тільки пальці, зчеплені в замок, трохи побіліли від напруги.
— Значить, купила.
— Так! Мама все розповіла, як до неї прийшли вночі, як погрожували й змусили підписати папери, коли вона лежала з високою температурою!
Як пояснити вісімнадцятирічній дівчині правду? Ніяк.
Не розкажеш же, що ніхто нікуди не вривався. Що Зою тоді знайшли в заметі за гаражами, зовсім не тверезу, в одному роздертому халаті.
Що дворічна Ася сиділа в крижаній кімнаті з вибитим вікном і жувала сухі макарони з липкої підлоги.
Що прав її позбавили не через вигаданий тиск, а тому, що вона батька Асі порізала ножем під час сварки напідпитку, і той ледь вижив у реанімації.
Ніна не стала судитися за дачу, наймати юристів і тріпати собі нерви. Дівчинка виросла. Дівчинка зробила свій вибір.
— Тримай. — Ніна виклала на комод ключі. Поруч теліпався дерев’яний брелок у вигляді дельфіна. — Тільки брелок зніми. Він мені дорогий.
— Нащо він тобі? — насупилася Ася. — Ми його на морі купили.
— Це я його купила. Коли ти в п’ятий клас перейшла і вперше море побачила. Зніми.
Дівчина роздратовано відчепила кільце, кинула дельфінчика на стіл, а ключі сховала в кишеню парки.
Надворі посигналила машина.
— Таксі приїхало, — буркнула Ася й заметушилася.
Потягла важку сумку на сходи. У дверях усе ж озирнулася. Погляд ковзнув по чистих шпалерах, акуратних поличках із взуттям, теплому світлу лампи. В очах майнула розгубленість.
— Ти зрозумій, — плутано почала вона, змінивши тон на благальний. — Мамі справді важко. Здоров’я підірване, їй старт потрібен. Поштовх. А в тебе й так квартира велика, посада хороша. Нащо тобі та дача? А для нас це шанс на нормальне життя.
— Твоє право, Асю. Ти вже доросла, сама розпоряджайся своїм майном.
— Ну і все. Не тримай зла. Бувай.
— Двері за собою притисни, бо замок заїдає.
Клацнула важка металева клямка. Кроки на сходах стихли. Загув мотор таксі.
Ніна пішла на кухню, налила склянку води і випила дрібними ковтками. У квартирі стало тихо аж до дзвону у вухах. Більше ніхто не кидав куртку на стілець і не грюкав холодильником серед ночі.
Довелося звикати до нового життя.
Того ж дня вона змінила замки. Винесла на смітник залишений мотлох: зламані навушники, порожні флакони, старі зошити.
А за тиждень переставила стіл до вікна, повісила щільні штори й облаштувала собі повноцінний, затишний кабінет.
Минуло два місяці.
Листопад видався вогким і холодним. Якось пізно ввечері Ніна зайшла до супермаркету біля дому. У кишені пальта завібрував телефон — номер на екрані був незнайомий.
— Так? — спокійно відповіла вона.
— Мам… — голос зірвався. Чулося лише уривчасте дихання.
Ніна зупинилася біля стелажа з крупами.
— Слухаю. Хто це?
— Мам, це я, Ася… Забери мене звідси. Будь ласка!
На тлі хтось несамовито лаявся хрипким басом. Почувся глухий удар, дзенькіт розбитого посуду.
— Що сталося? Бізнес не пішов?
Ася голосно, по-дитячому схлипнула:
— Ми дачу продали… Одразу ж. Той рієлтор виявився маминим співмешканцем. Віддали за копійки, аби тільки готівку швидше на руки отримати.
— Буває. Приміщення під салон краси вже орендували?
— Мам! — відчайдушно заголосила дівчина. Ніна трохи відсунула телефон від вуха. — Який салон! Гроші закінчилися ще три тижні тому. Цей Вітя машину собі купив, а за тиждень розбив її напідпитку вщент. А решту вони пропили… Усе до копійки.
Ніна переклала телефон у другу руку. Взяла з полиці пачку хороших спагеті.
— Зоя слухавку візьме? Мені треба з нею поговорити.
— Вона спить! Вони вже тиждень не просихають! — дівчина зірвалася на істеричний плач. — Тут страшно смердить перегаром і брудом. Якісь чужі чоловіки постійно приходять, сплять просто на підлозі в куртках.
— Ти ж хотіла жити зі справжньою родиною. З рідною кров’ю. Де тебе люблять просто так.
— Я сплю на брудному матраці на кухні! — Ася вже не стримувала ридань. — У мене позавчора вкрали ті самі зимові чоботи, що я мамі везла. І куртку мою пропили. Мамо, забери мене додому, благаю! У мене навіть на автобус грошей немає.
— Виклич поліцію. Скажи, що тримають силою. Паспорт у тебе є.
— Вона не дозволяє! Вдарила мене по обличчю, коли я телефон узяла. Сказала, що я невдячна і маю тепер її годувати! Мамочко, забери мене! Я на килимку в коридорі спатиму, всі підлоги митиму! На роботу влаштуюся! Цей Вітя на мене так дивиться… мені страшно засинати.
Ніна подивилася на свої доглянуті руки. Згадала світлу кімнату з новими шторами. Тишу вечорами.
Зручне крісло в кабінеті. І дерев’яного дельфінчика, який так і лежав на тумбочці поруч із порожнім місцем для ключів.
— Я не можу, Асю. У мене немає місця.
— Чому?! — дико крикнула дівчина.
— Ти ж сама все дуже чітко пояснила два місяці тому. Я просто чужа жінка, яка відкупилася від тебе брендовими речами. — Ніна поклала пачку спагеті в кошик. — А справжню сім’ю не кидають. Не зраджуй рідну матір, Асю. Їй зараз дуже потрібна твоя підтримка. І теплі зимові чоботи.
Ніна завершила виклик. Зайшла в налаштування і спокійно додала номер до чорного списку.
Вкинула в кошик баночку соусу песто й незворушно пішла до каси…
Від редакції:
Цю непросту і болючу історію надіслала нам наша читачка, і ми не змогли залишити її без уваги, лише делікатно відредагувавши. Життя часом дає жорстокі, але протверезні уроки про те, хто насправді є нашою родиною і чого варта сліпа довіра.
А як би вчинили ви на місці головної героїні: знайшли б у собі сили дати другий шанс чи залишили б усе як є?
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
