Я завжди мріяла про той час, коли вийду на пенсію. У своїх мріях я бачила, як сидітиму з онуками, пектиму для них пироги з джемом. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Коли мені було 22 роки, я вийшла заміж за Дмитра. Він був із хорошої родини, мама в нього — вчителька. Я думала, що буду за ним, як за кам’яною стіною. Але вже через два роки зрозуміла, що все не так просто. Свекруха завжди приховувала, що в неї повно проблем із сином: він поводився жахливо й не допомагав матері. Ніхто мене про це не попередив, адже його батьки боялися, що Дмитро нікого більше не знайде зі своїм складним характером.

Вийти заміж було моєю першою помилкою, а завагітніти одразу після весілля — другою. Хоч я завжди дякувала Богові за своїх дітей, тільки я знаю, як мені було важко з ледачим чоловіком і маленькою дитиною. Ми сварилися щодня, і мені часто хотілося втекти світ за очі. З часом Дмитро почав дедалі більше часу проводити з друзями, пити й навіть виносити речі з дому. Я подала на розлучення, коли дізналася, що знову вагітна. Хотіла зробити аборт, але не змогла наважитися. Так на світ з’явилася наша донька Оленка.

З двома дітьми на руках я нарешті пішла від чоловіка. Добре, що батьки мене прийняли. Коли молодшій доньці виповнилося 7 років, я поїхала до Італії на заробітки. Іншого виходу не було, бо ми дуже потребували. Колишній чоловік і його родина повністю відвернулися від нас.

За кордоном я довго не могла знайти нормальну роботу, навіть жила в притулку. Але подруга допомогла мені влаштуватися на її місце, бо вона поверталася додому.

Я думала, що поїду на чотири-п’ять років, але грошей постійно не вистачало. Діти росли, готувалися до вступу в університети, потрібні були репетитори. Майже всю зарплату я надсилала батькам. Згодом почала відкладати дітям на житло.

Мій син Олег виріс, здобув освіту й навіть відкрив власний бізнес. Потім одружився, і я подарувала йому хорошу двокімнатну квартиру.

Донька жила з моїми батьками. Вона завжди була іншою: не хотіла вчитися, її відрахували з університету. Вона повернулася до батьків і жила на мої гроші. Потім переїхала до якогось хлопця, але за рік вони розійшлися.

Єдиною радістю для мене було те, що в Олега народилися діти. Я дуже хотіла приїхати до них, але син постійно мене відмовляв.

— Що ти тут робитимеш? Засумуєш!

— Сидітиму з твоїми дітьми.

— У цьому немає потреби, моя Надя не працює.

Я відчувала, що нікому не потрібна. Якось приїхала на Великдень і застала жахливу картину. Олена привела додому нового хлопця, який кричав на всіх. Мої батьки його боялися. Я навідала Олега й його дітей, але він одразу дав зрозуміти, що мені не варто затримуватися. Після цього я знову поїхала до Італії.

Минуло кілька років, і мене звільнили. У розпачі я подзвонила синові:

— Синочку, мене більше не беруть на роботу в Італії, мені вже 72 роки! Я хочу повернутися додому, можу пожити в тебе?

— Мамо, ти що? У нас двоє дітей, ми якраз плануємо міняти квартиру на більшу.

Я приїхала до батьків. Тата давно не стало, а мама, якій уже 90 років, не встає з ліжка. Вона в жахливому стані, і Олена зовсім за нею не доглядає, хоча давно переконала її переписати дім на себе.

Мені дуже тяжко на душі, я не знаю, що робити. Зять щодня кричить на мене й вимагає, щоб я пішла. Невже я заслужила таку старість після всіх років, що допомагала дітям? Я вже думала про те, щоб разом із мамою поїхати в будинок для літніх людей, але не хочу. Я так шкодую, що надсилала всі гроші, не залишивши нічого для себе. У мене всього 3 тисячі євро на крайній випадок. Як мені бути? Невже я так і помру нікому не потрібна?