Це була субота, яка мала стати черговою копією десятків попередніх.
Сонце над Поділлям стояло в зеніті, випалюючи залишки ранкової роси на розлогих листках кабачків.
Сріблястий позашляховик Артема, здіймаючи куряву сільського путівця, зупинився біля високих синіх воріт.
На порозі будинку вже стояла Ганна Степанівна.
Її постать, закутана у незмінний фартух у дрібну квіточку, виглядала незворушною, мов скеля.
Руки були схрещені, а погляд — суворий, — вже пронизував лобове скло автівки.
— Ну що, приїхали, пани? — голос матері розрізав тишу спекотного полудня. — Знову з торбами, але без совісті?
Артем виліз із машини, відчуваючи, як сорочка миттєво прилипає до спини
За ним повільно вийшла Оксана, його дружина, притискаючи до себе великий термопакет із написом «М’ясна лавка».
— Мамо, ну навіщо цей тон? — зітхнув Артем, намагаючись усміхнутися. — Ми ж домовилися: вихідні, природа, сімейний відпочинок. Навіть дичину взяли особливу, у маринаді.
— Відпочинок? — Ганна Степанівна зробила крок уперед, і під її ногами хруснув сухий гравій. — Ви тут відпочиваєте вже три місяці поспіль. Щосуботи цей двір перетворюється на забігайлівку. Дим стовпом, музика така, що в сусідського собаки вуха в’януть, а я потім два дні пляшки по малиннику визбирую.
З-за машини з’явився Ігор, давній товариш Артема, тримаючи в руках упаковку різних напоїв.
— Добридень, пані Ганно! — бадьоро вигукнув він. — Ми вже готові до кулінарних подвигів. Де у вас тут вугілля було?
— Стій, де стоїш, козаче! — обірвала його господиня. — Мій мангал сьогодні під замком. І взагалі, хто тобі сказав, що я сьогодні приймаю гостей?
Артем мовчки почав розвантажувати багажник.
Він знав цей настрій матері — «буря першого рівня».
Зазвичай вона побурчить пів години, а потім піде на кухню готувати фірмовий соус до м’яса.
Але сьогодні щось було інакше. Повітря між ними було густим, наелектризованим.
— Мамо, ми просто хотіли побути разом. Ти ж сама казала, що тобі самотньо, — тихо промовила Оксана, намагаючись зайти з козирів.
— Самотньо мені, коли в мене грядки бур’яном заросли, а син за три місяці навіть кран на кухні не полагодив! — Ганна Степанівна обернулася до Артема. — Ти останній раз коли косу в руках тримав? А забор? Обіцяв пофарбувати ще на Великдень. Скоро Покрова, а він облізлий, як лишайний пес!
З машини вискочив ще один приятель, Андрій, з оберемком дров для розпалу.
— Та все ми зробимо, тьотю Ганно! Зараз поїмо — і за роботу.
— «Потім» у вас ніколи не настає! — голос матері злетів на октаву вище. — Ви приїжджаєте, наче в готель «все включено». Я вам і прибиральниця, і офіціантка, і охоронець. А що мені з того? Тільки тиск під двісті та гора сміття.
Артем зупинився, тримаючи в руках сумку з вугіллям. Він відчув, як усередині закипає роздратування.
— Значить так, — відрізала мати. — Даю вам годину. Збирайте свої речі, своє мариноване м’ясо, своїх друзів і їдьте до міста. У вас там квартири, балкони — от там і влаштовуйте пікніки.
— Мамо, ти серйозно? — Артем не вірив власним вухам. — Ми три години їхали через затори.
— Серйозніше не буває зовсім. Я втомилася бути декорацією для ваших розваг. Дача — це дім, а не шашлична.
Ситуація ставала критичною. Ігор та Андрій розгублено перезиралися біля машини.
Оксана дивилася на чоловіка, чекаючи на його реакцію. У повітрі пахло не димом мангала, а розколом, який міг затягнутися на роки.
— Мамо, давай поговоримо по-людськи, — Артем поставив сумку на землю і підійшов до матері. — Що насправді сталося? Чому ти раптом виставила нас ворогами?
Ганна Степанівна на мить замовкла. Її губи затремтіли, але вона швидко опанувала себе.
— Бо я для вас — невидимка, сину. Ви бачите тут дерева, бачите стіл під грушею, бачите холодну воду в колодязі. Але ви не бачите мене. Ви не бачите, як я о шостій ранку тягну воду, щоб полити ваші улюблені помідори, які ви потім з’їдаєте під пляшечку, навіть не запитавши, чи не болить у мене спина. Ви привозите своїх друзів, і я маю слухати їхні дурні жарти до другої ночі, а потім ще й вислуховувати претензії від голови кооперативу.
Оксана опустила очі.
Їй стало раптом дуже соромно за ту розмову минулого тижня, коли вона скаржилася, що на дачі «забагато мух» і «старе ліжко».
— Ми справді не хотіли, — почав Ігор, але Ганна Степанівна лише махнула рукою.
— Ви не хотіли думати. Це найпростіше — не думати. А тепер я подумала за всіх. Варіантів два: або ви зараз берете інструменти і до вечора цей двір приводиться до ладу — паркан, сарай, бур’яни в малиннику. Або ви їдете прямо зараз. І без попереднього дзвінка з питанням «що тобі допомогти» я вас тут більше не чекаю.
Артем подивився на своїх друзів.
Ті виглядали присоромленими, але явно не готовими до трудового підряду в тридцятиградусну спеку.
— Ну що, хлопці? — запитав Артем. — Чи поїдемо шукати десь інде місце для багаття?
Андрій зітхнув, відклав дрова і витер руки об штани.
— Артеме, твоя мати права. Ми реально як споживачі себе вели. Тьотю Ганно, де у вас тут фарба була? Я за фахом будівельник, хоч і колишній, забор за три години буде як новий.
Ігор теж кивнув:
— А я піду з краном розберуся. Там, мабуть, прокладку змінити треба, у мене в багажнику набір інструментів завжди з собою.
Ганна Степанівна прищулилася, наче перевіряла їх на міцність.
— Ну, дивіться. Побачу халтуру — вижену без вечері.
Робота закипіла так, як ніколи раніше.
Оксана, переодягнувшись у стару футболку Артема, взялася за прополку полуниці.
Артем із Андрієм шліфували старі дошки паркану, готуючи їх до фарбування.
Ігор возився під мийкою, час від часу видаючи стримані прокльони на адресу заіржавілих гайок.
Спершу вони працювали мовчки, відчуваючи важкість провини.
Але згодом, коли перші результати стали помітними — коли паркан почав набувати приємного горіхового кольору, а вода в крані перестала дратівливо капати, — настрій почав змінюватися.
Ганна Степанівна спостерігала за ними з вікна кухні.
Вона бачила, як син старається, як Оксана, не боячись зіпсувати манікюр, вириває коріння пирію.
Її серце, яке ще годину тому було сповнене гіркоти, почало відтавати.
Вона дістала з полиці стару каструлю і почала чистити картоплю.
Ближче до вечора двір змінився до невпізнання.
Бур’яни зникли, паркан виблискував свіжою фарбою, а в сараї панував ідеальний порядок.
Втомлені, спітнілі, але дивно задоволені, чоловіки зібралися біля колодязя, щоб вмитися холодною водою.
— Ну що, майстри? — почувся голос матері. Вона вийшла на ганок, тримаючи в руках тацю з гарячими пиріжками. — Йдіть вечеряти. Борщ уже на столі.
— А як же м’ясо? — усміхнувся Артем.
— М’ясо зачекає. Спочатку треба з’їсти те, що з любов’ю готувалося, а не просто смажилося на вогні.
За столом панувала зовсім інша атмосфера.
Не було гучної музики, не було порожніх розмов про бізнес чи політику.
Було тепло справжнього дому.
Ганна Степанівна розповідала про те, як колись вони з покійним батьком Артема вперше садили цей сад, як мріяли про велику родину, що збиратиметься тут щоліта.
— Розумієте, діти, — тихо сказала вона, розливаючи чай. — Дача — це не просто ділянка землі. Це наша пам’ять. Це кожне дерево, яке ми садили разом. Коли ви приїжджаєте сюди тільки заради їжі та випивки, ви топчете цю пам’ять. Мені не потрібні ваші подарунки з міста. Мені потрібно бачити, що вам не байдуже те, що ми створили.
Артем взяв матір за руку. Його очі були вологими.
— Пробач нам, мамо. Ми реально загралися в дорослих і успішних, забувши про найголовніше.
— Та годі вже, — усміхнулася Ганна Степанівна, і її обличчя вмить помолодшало. — Головне, що ви почули мене. А забор справді гарний вийшов. Навіть кращий, ніж у Зінки з сусідньої дільниці.
Наступного дня вони їхали пізно ввечері.
В багажнику замість порожніх пакетів лежали мішки з домашніми яблуками, помідорами та слоїки з варенням.
Ганна Степанівна стояла біля воріт і довго махала рукою вслід машині.
— Артеме, — сказала Оксана, коли вони вже виїхали на трасу. — Знаєш, я вперше за довгий час почуваюся по-справжньому відпочилою. Хоча спина болить неймовірно.
— Бо ми сьогодні не просто їли м’ясо, Оксано. Ми сьогодні будували те, що розвалили власною байдужістю.
З того часу їхні візити змінилися.
Кожної суботи Артем першим ділом питав: «Мамо, що сьогодні на черзі: дах чи сад?».
Друзі теж стали іншими — вони зрозуміли, що приїхати до Ганни Степанівни — це не просто на пікнік, це на сповідь перед власною совістю та працею предків.
Дача перестала бути «шашличною». Вона стала місцем сили, де кожен цвях був на своєму місці, а кожна квітка відчувала турботу.
А Ганна Степанівна більше ніколи не стояла біля воріт із гнівним виглядом.
Тепер вона зустрічала їх із відкритою душею, знаючи, що до неї їдуть не споживачі, а рідні люди, які цінують кожен куточок її маленького раю на землі.
Ця історія — нагадування кожному з нас.
Батьківська хата — це не сервісна зона.
Це вівтар нашого дитинства, який потребує не жертв, а елементарної поваги та праці рук.
Часом один день із сапкою в руках дає більше для родинного щастя, ніж найдорожчий ресторан у центрі мегаполіса.
Бережіть своїх батьків і не дозволяйте вашій байдужості перетворити їхні серця на пустелю.
А ви часто допомагаєте своїм батькам в селі чи на городі? Чи маєте своїх багато турбот і вам зовсім не до них зараз?
