Мене звали Лариса Дмитрівна і мені шістдесят два роки. Уже п’ять років я одинока. Чоловіка не стало, а дорослі діти мають власні сім’ї та живуть окремо. Доки немає морозів, я мешкаю у невеликому заміському будинку, а на зиму повертаюсь у місто. У мене там двокімнатна квартира. Та щойно надворі теплішає, я перебираюсь у свій будиночок за містом.

Мені подобається сільське життя. Я набираюсь сил дихаючи свіжим повітрям, люблю доглядати свій сад. А ще неподалік є невеликий ліс, де влітку ростуть гриби та ягоди.

Так трапилось що мені довелося поїхати із села на цілий тиждень у справах. Коли я повернулась, то двері були відчинені. Перша думка – хтось проник у дім. “Напевно, сподівались, що я тут тримаю якісь гроші чи коштовності”,- думала я. Але слідів злому не було і в оселі все знаходилось на своїх місцях. Єдине, що на столі стояла тарілка, а я ніколи не лишаю посуду, коли йду з дому. Тим більше я знала, що повернусь не скоро.

Я зрозуміла, що тут хтось жив, доки мене не було. Цей факт мене неймовірно розізлив. Зайшовши до кімнати, я помітила хлопчика, що солодко спав на моїй канапі. Тепер мені все зрозуміло!

Хлопчик прокинувся та дивився на мене сонним поглядом. Він навіть не збирався тікати, а сів і промовив до мене:

– Вибачте, будь ласка, що я ось так увірвався.

Я помітила, що дитина гарно вихована і скромна. Мені стало шкода хлопча.

– Як давно ти мешкаєш у моєму домі?,- запитала я.

– Два дні.

– Ти не голодний? Що ти їв?

– Я мав пиріжки. У мене лишилось трохи, може будете?

Хлопчик протягнув мені пакет, де були залишки від пиріжків. Вони були вже не першої свіжості.

– Як тебе звати?

– Іванко.

– А мене Лариса Дмитрівна! Чому ти сам? Ти загубився? Де твої батьки?

– Моя мама часто лишала мене самого. А коли поверталась, то завжди була в поганому настрої й зривалась на мені. Вона повторювала, що я велика проблема у її житті, що як би не я вона була б щаслива. Два дні тому вона знову на мене кричала. Я не витримав та утік з дому.

– Може вона вже шукає тебе?

– Впевнений, що ні. Я вже не вперше йду з дому. Інколи мене не було тижнями, а вона навіть не помічала моєї відсутності. Їй без мене легше. А коли я повертався, то не поміщав, щоб вона сильно цьому раділа.

З’ясувалося, що хлопчик жив з матір’ю, яка замість того, щоб дбати про сина, займалась пошуками кавалерів. Вона час від часу мешкала у своїх знайомих і в цей час хлопчик був змушений сам про себе піклуватись.

Мені було шкода дитину, але я нічим не могла зарадити. Я вже пенсіонерка, ні одна соціальна служба не дозволить мені стати його опікуном, а у дитячий будинок він категорично не хотів їхати. Я нагодувала його та дозволила залишитись у мене на ніч ще один день. Тут безпечніше, ніж з такою матір’ю.

Всю ніч я не спала та розмірковувала про долю цього хлопчини. А потім пригадала, що маю хорошу знайому, яка працює в органах опіки. Зранку, першим ділом зателефонувала до неї, щоб проконсультуватись.

Наталя Семенівна погодилась мені допомогти, але треба було трохи зачекати. Вже через три тижні я змогла усиновити Іванка. Хлопчик був неймовірно щасливий та вдячний. А його матір без проблем погодилась відмовитись від батьківських прав, коли дізналась, що хтось бажає стати опікуном її сину.

Тепер ми живемо удвох. Іванко всім розповідає, що я його бабуся. А я щаслива, що доля подарувала мені онука.

Хлопчик дуже розумний та здібний. Цієї осені він пішов у перший клас. Мені приємно чути хороші відгуки від його учительки. Іванко швидко навчився читати та вправно обчислює приклади з математики.