Ілля повернувся з роботи раніше за звичайне – зірвалася угода, і він вирішив не стирчати в офісі, а поїхати додому, до Аліси та дітей.

Увійшовши у квартиру, він почув голоси, що лунали з вітальні. Ілля зазирнув у кімнату.

Аліса сиділа на дивані, а навпроти, в кріслі, сиділа Ольга Петрівна. Ілля знав цю позу. Теща прийшла не з миром!

По обличчю дружини було зрозуміло, що ця розмова, яку вона вела з матір’ю, їй неприємна.

– Ольга Петрівно, чим зобов’язані? – Запитав він, не вітаючись. – У вас знову щось трапилося?

Теща навіть не повернула голови.

– Ілля, це сімейне! Іди займися своїми справами, дай нам спокійно поговорити, – сказала вона.

– Це мій дім, тож дозвольте мені самому вирішувати, що робити. Алісо, що сталося?

Дружина підвела очі.

– Мама просить грошей, – тихо сказала вона. – На аліменти Дмитра.

Іллі здалося, що він не дочув.

– Які аліменти?

– Діма винен за двома виконавчими аркушами: першій дружині на сина, і другий – на дочку, – сказала Ольга Петрівна, дивлячись поверх їхніх голів.

– Він не платив, набігло. Пристави прийшли. Сто сімдесят тисяч. Для вас це мізер. Я знаю, що Аліса два місяці тому одержала пристойні декретні. Навряд чи ви вже все витратили.

– Для кого мізер? – Ілля все ще намагався зрозуміти, знущаються з нього, чи ні. – Для нас? Ольга Петрівно, у нас іпотека! В нас двоє дітей! Аліса у декреті!

– То їй же платять! – Теща подалася вперед. – Ці… декретні, їй добрі нарахували майже сто вісімдесят тисяч! Ось хай їх і віддасть.

Аліса глянула на матір:

– Мамо, це гроші Мишка та Каті. Ми хотіли відкрити рахунки.

– Мишкові чотири роки, Каті – два місяці. Навіщо їм ці рахунки? – відрізала Ольга Петрівна. – А твого брата пристави замучили! А місяць тому його в аеропорту розвернули – не відпустили на відпочинок до Туреччини.

– На відпочинок, значить, гроші є, а дітям на молоко – ні, – в’їдливо сказав Ілля.

– Тур не він сплатив, а його подруга, – повідомила Ольга Петрівна.

– А! Так він тепер не лише аліментник, а ще й альфонс! – посміхнувся зять.

– Не твоя справа, хто за нього платить, – доволі грубо відповіла Ольга Петрівна.

– Справа, може, й не моя, а ось гроші – мої. Тож будьте ввічливішими, якщо вже ви до нас з простягнутою рукою з’явилися, – сказав Ілля.

– Я не до тебе прийшла, а до дочки. – Мати повернулася до Аліси, – так ти оплатиш борги брата?

– Мамо, а пам’ятаєш, як я в одинадцятому класі просила на репетиторів?

Ольга Петрівна завмерла. На секунду в її обличчі майнуло щось живе – чи то роздратування, чи спогад.

– До чого тут це? – Запитала вона вже тихіше.

– До цього ж. Я просила. Мені потрібні були репетитори з малювання та креслення, щоб вступити в архітектурний. Тато сказав – ні.

– Ну то й що? – мати відвела погляд. – Це було давно.

– А я пам’ятаю, – сказала Аліса. – Я пам’ятаю, як він сказав:

– Немає сенсу інвестувати в дочку. Вона для сім’ї безперспективна.

– Я стояла біля дверей кабінету, а ти сиділа на кухні і мовчала.

Ольга Петрівна мовчала й досі.

– Дмитру тоді купили курси англійської, – продовжувала Аліса тим самим рівним голосом. – Потім – найняли репетиторів.

– А коли він ледве склав іспити, п’ять років платили за його навчання в університеті. Потім – бізнес. Потім – внесок за квартиру. Не рахували, скільки ви в нього вклали? Мільйон? Два? П’ять?

– Він син! – глухо сказала теща. – Чоловік! Йому треба було дати старт.

– А я дочка! Мені старт не потрібен? Я заміж вийду, прізвище чоловіка візьму. Це тато так казав. Ти не сперечалася.

– Алісо…

– Я не закінчила! – Дочка вперше підвищила голос. – Я не змогла вступити на бюджет у перший рік. Пішла працювати й сама оплатила репетиторів.

– А ви з мене ще на комуналку та на харчування майже пів зарплати брали. При цьому брата ви весь цей час спонсорували. Ви мені не допомогли жодного разу!

– Але ж ти не просила!

– А який сенс було просити? Ви все «інвестували» в Діму, у свого спадкоємця, у свою надію, у свою опору на старості років – так тоді сказав тато. Тільки опора ваша з гнильцем виявилася!

– А тепер, коли я маю щось своє, ти приходиш і кажеш: віддай братові! Тому самому, в якого ви вбухали мільйони!

– Де вони ці мільйони? Де Дмитро? Сорок років мужику, він не платить аліменти своїм дітям, і платити за нього я повинна?

Мати підвелася.

– Ти зла. Ти завжди була зла. Діма – добрий, його всі дурять, а ти…

– А я – зручна, – перебила Аліса. – Я повинна розуміти, прощати, віддавати. А хто мене зрозуміє? Хто мені простить за те, що я народилася не з тим набором хромосом? Хто мені поверне той рік, коли я працювала вдень та вночі, щоб сплатити собі репетиторів?

– Досить, – сказав Ілля. Він підвівся, загороджуючи дружину. – Ольга Петрівно, збирайтеся! Я викликаю таксі.

– Ти не смієш мене виганяти! Я мати!

– Ви гостя! І ви щойно образили мою дружину! У моєму будинку!

– Вона моя дочка!

– Вона моя дружина! І вона сказала – ні! Значить, ні!

Теща стояла, вчепившись у спинку крісла.

– Ти пошкодуєш, – сказала вона. – Ви обоє пошкодуєте!

– До побачення!

Двері за Ольгою Петрівною зачинилися. У передпокої повисла тиша, густа, як кисіль. Аліса не рухалася. Потім вона сіла на диван, затулила обличчя руками й заплакала.

Ілля сів поруч. Не казав нічого – просто гладив її по голові. Мишко, старший, визирнув із дитячої, але Ілля похитав головою, і хлопчик тихо зачинив двері.

– Я не зла, – схлипувала Аліса. – Я правда не зла. Я допомогла б. Якби він хворів, якби в нього будинок згорів, я б допомогла. Але він просто не хоче працювати! Він ніколи не хотів. І вони однаково його люблять більше.

– Ні, – сказав Ілля. – Вони люблять не його. Вони люблять картинку. Сина, який стане великою людиною. Вони вклалися у мрію, а мрія прогоріла. І тепер вони хочуть, щоб ти сплатила це згарище.

– А якщо його посадять?

– Це навряд. Стаття така є, але її застосовують досить рідко. У крайньому разі призначать виправні чи примусові роботи. А якщо й посадять, то ти тут до чого?

Аліса мовчала. Потім витерла обличчя долонями й тихо сказала:

– Знаєш, я іноді думаю: а раптом вони мають рацію? Раптом я справді нічого не варта?

Ілля взяв її обличчя у долоні. Подивився у вічі.

– Слухай уважно. Той, хто нічого не вартий, не досягає своєї мети. Той, хто нічого не вартий, не купує квартиру в іпотеку і не народ жує двох дітей, бо вірить, що впорається. Твої батьки помилились.

– Вони зробили ставку на фаворита, на коня, який здох на першій милі. А ти, яку вони наперед списали, виграла дербі!

– Це не ти нічого не варта. Це вони сліпі кроти! І твій приз – це ти сама, твоє життя та твоя родина. І це, мабуть, найвдаліша інвестиція!

Ілля обійняв дружину, яка вже не плакала, а посміхалася.

– А знаєш, що я ще зрозумів? Ми самі збудували своє життя. З нуля. Нам не дісталося від батьків квартир, ані банківських рахунків.

– Ми самі собі тато, і мама. І це круто. Ми вміємо рахувати гроші й знаємо їм ціну. І ми ніколи не повторимо помилок батьків!

– Яких помилок?

– Ми не ділитимемо дітей на «інвестиційно привабливих», та невдалих. Вкладатимемося в обох. Порівну. І не тому, що чекаємо від них віддачі, а тому, що вони наші діти…

Чи слушно міркують Аліса та Ілля? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!