Артем промовив це майже пошепки, не дивлячись на неї, а на інвалідний візок поруч — чужий, ненависний. Він дивився на нього, як на звіра, що роздер їхнє майбутнє.
Марина сиділа мовчки, білі стіни лікарняної палати розпливалися перед очима від гарячих сліз. У голові досі гудів жах аварії, але це було ніщо в порівнянні з тією вбивчою тишею, яка зависла між ними зараз.
Ще місяць тому вони разом обирали обручки. Місяць тому сперечалися, які шпалери поклеїти в дитячій, сміялися й мріяли про життя. Артем носив її на руках по їхній маленькій квартирі й клявся, що так буде завжди.
А потім — дорога. Чужа машина, що вилетіла на зустрічну, мов куля. Оглушливий удар. Темрява, просочена запахом бензину й крові.
І ось — діагноз. Не від лікарів у білих халатах — від найближчої людини, чий погляд тепер був холодніший за лід.
— Артеме… але ж ми любимо одне одного… — прошепотіла вона, голос тремтів, як і все її тіло. Усередині щось звіряче стискалося, боліло. Вона ловила його погляд, сподіваючись побачити там хоч тінь колишнього кохання.
— Любили, — жорстко перебив він. — Я любив жінку, з якою можна подорожувати, підійматися в гори, будувати життя. А ти… ти більше не вписуєшся в моє життя. У мене є цілі, кар’єра, мрії. Пробач, але правда гірка, зате чесна.
У його очах не було ні краплі співчуття. Лише розрахунок і страх за власне майбутнє, яке, як йому здавалося, пішло під укіс.
Вона досі намагалася втримати його, як потопаючий хапається за останню соломинку. Сподівалася достукатися до того Тьоми, якого знала раніше.
— Я зможу встати! Є шанс! Мені лише потрібна твоя підтримка, Тьомо… будь ласка…
Це благальне прохання стало для нього межею. Його обличчя перекосилося. Хибне терпіння зникло, і він зірвався:
— Які шанси?! Хіба ти не чула лікарів? Їх нема! Ми вже все перепробували, витратили купу грошей — і нічого! Я втомився. Втомився чекати дива, якого не буде. Я більше так не можу жити!
Важко дихаючи, він замовк, виплеснувши свою лють. Марина сиділа, розчавлена його словами. Сльози текли, але вона все одно прошепотіла:
— Мені не потрібно диво… Тільки ти. Просто будь поруч. З тобою я впораюся… Прошу…
Ці слова, повні віри, остаточно вивели його з себе. Її залежність викликала в нього лише огиду. Він вирішив не просто піти — він хотів зламати її остаточно.
— Підтримка? — він скривився, і ця гримаса була страшніша за будь-який крик. — Щоб я возив тебе по клініках і міняв утку? Ти тепер — непотрібний вантаж. Розумієш? Вантаж, який я не збираюся тягти все життя.
«Непотрібний вантаж».
Слова вдарили сильніше, ніж зіткнення металу того дня. Вони розірвали серце. Дихання зупинилося. Весь світ звузився до його жорстоких фраз.
Він поклав на тумбочку ключі від квартири. Звук був сухим і остаточним — звуком кінця.
— Я з’їхав. Речі забрав. Не шукай мене. Прощавай.
Він пішов, навіть не озирнувшись. Його кроки луною відбивалися в коридорі й у її спустошеній душі. Марина дивилася на зачинені двері й беззвучно плакала, як поранений звір.
Перші тижні вона існувала в нескінченній темряві. Не хотіла бачити стелю палати, співчутливі обличчя медсестер, мамин смуток у коридорі. Не хотіла бачити це кляте крісло, що стало її в’язницею.
Але десь на самому дні розпачу, коли сил не залишилося навіть на дихання, всередині почало народжуватися щось нове. Холодна, дзвінка лють.
Одного разу вона випадково побачила фото Артема в журналі — він сміявся на світському заході поруч із красивою дівчиною. У той момент щось усередині вибухнуло. Сльози змінились рішучістю.
Непотрібний вантаж? Вона доведе зворотне. Собі, йому, усьому світові.
Першим ділом, виписавшись, вона продала обручку, яку він так і не забрав. За виручені гроші купила потужний комп’ютер.
До аварії вона була талановитим аналітиком в IT, але працювала «на інших». Тепер у неї залишилися лише час, гострий розум і всепоглинальна лють.
Вона працювала по вісімнадцять годин на добу, забуваючи про їжу й сон. Світ звузився до екрана, рядків коду й графіків.
І вона створила унікальний програмний продукт — аналітичне ПЗ, здатне з неймовірною точністю передбачати коливання фінансового ринку.
Щоб ніхто не дізнався про її стан, вона обрала псевдонім.
Так народилася легенда ділового світу — загадкова й недосяжна «Леді Венера», геній фінансів, яка ніколи не з’являлася особисто, спілкувалася лише через відеозв’язок із високого крісла, наполовину схованого в тіні.
Минув рік. У Артема справи йшли геть погано. Його стосунки з донькою впливового посадовця розвалилися, як картковий будинок, коли стало ясно, що він — не майбутній олігарх, а просто мрійник.
Фірма, яку він відкрив із гордістю та надією після розриву з Мариною, тепер була на межі краху. Партнери розбіглися, інвестори вимагали повернення грошей, кредитори погрожували судом. Він панікував, був на межі зриву.
Одного вечора в напівтемному барі один із його колишніх колег, уже добряче напідпитку, з глузуванням кинув:
— Чув про Леді Венеру? Кажуть, вона вміє рятувати навіть те, що тоне. Тільки тобі, Соколов, до неї — як до Місяця. Не твій рівень. Ти вже не просто внизу — ти підошва пройдисвітам.
Ці слова вдарили Артема сильніше за банкрутство. Це була остання крапля. Цілий тиждень він принижувався: дзвонив старим знайомим, просив, пропонував відсотки, лестив — усе заради того, щоб отримати зустріч із цією загадковою жінкою.
Через десятки передач по ланцюжку йому призначили зустріч у найфешенебельнішому бізнес-центрі міста. Він вичистив свій найкращий костюм, кілька годин тренував перед дзеркалом жалісну промову, готовий стати навколішки й благати про допомогу.
Уявляв собі сувору, досвідчену бізнесвумен, яка цінує силу й рішучість.
Розкішний офіс на верхньому поверсі. Панорамні вікна відкривають вид на все місто. За величезним столом із чорного дерева, в масивному кріслі, спиною до входу, сиділа жінка. Вона дивилася на місто, ніби тримала його на долонях.
Артем увійшов, серце билося так голосно, що заглушало думки. Він глибоко вдихнув і почав:
— Пані Венеро… Добрий день. Я Артем Соколов. Ви — моя остання надія. Мій бізнес розвалюється, я на межі фінансової катастрофи… Але я знаю, що ви здатні на все. Ваш талант — легендарний. Прошу вас, допоможіть мені…
Він говорив довго, майже істерично, перелічував свої проблеми, звинувачував партнерів, скаржився на долю, благав про допомогу. Жінка не рухалася, слухала мовчки. Йому здалося, що це — знак уваги, й він говорив ще відчайдушніше.
Коли він закінчив, голос тремтів, обличчя палахкотіло від приниження й страху. Крісло повільно, без жодного звуку, повернулося.
Артем завмер. Перед ним сиділа Марина. Та сама. Але зовсім інша. Холодна, впевнена, з блиском переможниці в очах.
Тільки сиділа вона не у звичайному офісному кріслі, а в найсучаснішому інвалідному, оздобленому шкірою й металом. Воно не виглядало символом поразки — радше троном королеви, яка править власним світом.
У нього перехопило подих. У голові промайнув спогад — лікарня, її сльози, його жорстокі слова…
— Ма… Марино? Це ти? Як?.. — ледь вимовив він.
Вона повільно оглянула його з голови до п’ят — потертий костюм, запалі щоки, погляд, повний болю й надії.
— Допомогти? — холодно, з ноткою зневаги перепитала вона. — А навіщо мені витрачати час на те, що не приносить прибутку?
Натиснувши кнопку на підлокітнику, вона викликала охорону. Двері беззвучно розчинилися, й до кабінету зайшли двоє кремезних чоловіків у строгих костюмах.
— Проведіть пана Соколова. Його час вичерпано.
Артем стояв, наче паралізований. Лише коли охоронці взяли його під руки, Марина додала, не зводячи з нього погляду:
— Для моєї компанії він — непотрібний вантаж.
За місяць фірма Артема офіційно збанкрутувала. Він втратив усе — бізнес, зв’язки, самоповагу. Кажуть, він повернувся до батьків у провінцію й працює менеджером у місцевому магазині побутової техніки.
А Марина, відома тепер усьому діловому світу як «Леді Венера», стала однією з найвпливовіших фігур у фінансовій сфері.
Частину свого капіталу вона спрямувала на створення високотехнологічного реабілітаційного центру для людей з інвалідністю. Не помста — допомога. Вона не хотіла мстити. Вона просто довела світові — і передусім собі, — що справжня сила не в тілі, а в незламному характері.
І що жоден біль, жодна зрада не здатні зламати дух, якщо в ньому живе віра й вогонь.
