Минав четвертий рік, як Оля гарувала на заробітках. Боялася їхати на чужину, але іншого виходу у неї не було, хотіли з чоловіком квартиру у місті купити, тому трудилися. Василь не став їхати, бо тут добре заробляв. Вони у шлюбі вже восьмий рік, але дітей ще не мали.
Про свій перший від’їзд Оля сказала рідним напередодні різдвяних свят. Засмутилась матір, сестра глибоко видихнула, але таки попрощалися. Хотілося Олі ще трохи побути серед рідних. А потім зібралася і сама не помітила, як промайнуло чотири роки.
Якось до неї серед ночі подзвонила сестра.
– Алло! Олю!
– Алло! Ну що там? Чого тобі не спиться? Сталося щось?
– Аякже! Давно сталось, а ти досі не в курсі! Твій Василь совісті не має! Ходить за ручку з Наталкою, до хати вашої водить! Все село вже прогуділо про їхні шури-мури.
– Що? Як це водить? Ти може когось сплутала з ним? Мій Василь би так ніколи не вчинив!
– То приїдь і подивися!
– А мама тоді чому про це не розповіла? Вони ж разом живуть!
– Маму він здав у дім престарілих. Там у неї напевно телефон відібрали, та й звідки вона могла це знати! Я їздила, хотіла забрати її, але мене навіть не пустили! Не знаю, сестро! Шкода тебе!
Оля тієї ночі більше не заснула. Зранку вона перепросила в начальника, взяла вихідні своїм рахунком і поїхала першим рейсом додому. Вечоріло, Оля заходила на рідне подвір’я, відчиняла ключем двері і впевнено йшла до спальні.
Там на ліжку її Василь обіймався з Наталкою. В серці Олі щось сильно кольнуло і вона не могла сказати ні слова.
– О, а ти що тут робиш? – здивовано спитав Василь, але продовжував лежати на ліжку.
– Приїхала до свого дому! А, ти, бачу часу даремно не гаяв! Сестра мала рацію! А я ще переконувала її, що ти не такий!
– От хто тобі розповів! Зрештою так навіть краще! Ми з Наталкою вже давно разом.
– Де моя мама?
– В санаторій її відвіз! Чи ти думала, що я буду за нею дивитися? Наївна! Ніби у мене інших справ немає!
– Віддавай мої гроші і забирайся звідси!
– Які гроші? Ти думаєш я чим розраховувався за санаторій, а за що я мав жити? Грошей нема!
– Ти гидкий! – Оля більше не могла знаходитись біля них і вибігла з хати.
Надворі падав сніг, мороз швидко щипав щоки. Оля взяла до рук свою валізку і попрямувала до сестри. Сльози текли ріками, перехоплювало подих, жаль огортав душу.
– Боже, для кого я старалася? На що своє здоров’я там витрачаю, на його коханок? Як він міг?
Раптом Оля почула як хтось здалека гукає її. То був Сергій, її перше кохання.
– Олю! А я дивлюся, ти, не ти! Думаю привітаюся, а ти в інший бік від дому йдеш! Сталося щось?
Та коли він зрозумів, що жінка плаче одразу сказав:
– Ой! А ходімо до мене, я тобі чаю зроблю! Ти вже геть замерзла йти у такий мороз, ти що!
І вона покірно пішла разом з ним, їй вже нічого не хотілося на тому світі, забутися і відпочити.
Поки чай заварювався Оля все розповіла Сергію. Вона чомусь відчула на мить, що йому можна довіряти. Не даремно колись між ними спалахнула іскра, обоє вже не пам’ятали чому в них не склалось, може з якоїсь дурості.
Вперше за багато років Оля жалілася на свою долю, а її чемно слухали і кивали, взяли за руку та гладили по волоссю. А потім міцно обійняли і зігріли. Тоді Оля й відчула, що поруч з Сергієм в неї все буде добре.
