Наталя лежала після оперативного втручання у лікарні. Ноги під час дорожньої пригоди серйозно постраждали. Одну з них збирали буквально по уламках.

– Маріє, привези мій ноутбук, будь ласка. І захопи білизну. Тільки за ключами зайди сюди.

– А коли тебе виписують? Так довго? Я поки що не зможу приїхати, у мене донька захворіла.

– Ну, дякую, Марійко.

Мама приїхати теж не змогла, вона в іншому місті, зовсім недалеко, але причина знайшлася – ніхто не хоче доглядати кота.

Друга сестра Таня теж відмовилася, у неї сесія, третій курс, а це дуже важливо, вона й так нікуди не встигає.

– Яка тобі різниця, лежиш, телефон легше тримати у руках. Мені бігати туди-сюди ніколи.

– Наталю, хто за вами приїде? Вам спочатку потрібна допомога, – запитала літня медсестра.

– Однокласники. З рештою я вирішу.

Двоє молодих людей обережно на руках перенесли Наталю в машину, потім з машини додому. Вони ж кілька разів возили її на прийом, процедури.

– Маша, можеш приїхати. Я впораюся, але підлога вже така брудна. Ніколи?

– Таня, привіт. Зайди, допоможи. Продукти потрібно придбати. Ні?

– Мамо, а ти можеш приїхати на кілька днів? Кота можеш узяти із собою. Який Данило? Що? Тобі хочеться сімейного щастя?

– Тож ти знову впустила батька Тані? А ми? У тебе три дочки, два онуки. Не те? Не заважати? Не буду. Клінінг? Так і вчиню.

Наталя знайшла гарну компанію, замовила прибирання квартири. Потім почала користуватися доставкою.

Вона вже могла пересуватися, і працювати. Вона раніше часто працювала з дому, а тепер виходу не було.

До рідних вона ще кілька разів зверталася, але завжди натикалася на відмову. Не хочуть. Вона просто перестала всім дзвонити. Без дзвінків пройшов місяць, потім другий.

– Наташа, доню, щось ти давно не дзвонила. У тебе все добре, вже вийшла на роботу?

– Вийшла, я й так працювала. За квартиру треба ж платити, продукти купувати, ліки.

– А що ж ти мовчиш? Час оплату Тані за навчання вносити, я не знаю де взяти грошей, а вона мовчить.

– Сама ж здобула освіту, треба подбати й про сестру. І взагалі – ти могла б жити з нами. Ти сама обрала це, пішла з дому.

– А як із вами жити? Мені навіть працювати заважали. Одне нервування. У Тані сесія, у Мані діти кричать, а в тебе на думці кавалери. Ти навіть з онуками не сиділа, все звалила на мене.

– Я вдома, значить, не працюю. А гроші ти не відмовлялася брати. Тані сплатити за навчання, Мані памперси відразу на двох, а за тебе – бути бабусею для племінників. Повернутись? Куди? Там же твій новий старий чоловік?!

– Зараз про це й не йдеться. Нам і Тетяни вистачає. Він її батько.

– От і добре, – ідилія. Мама, тато та донька. Мамо, ти виховала егоїсток. Марії всі винні, бо в неї діти. З цієї ж причини вона нікому не винна.

– Таня студентка, її не можна залучати до жодних справ, і підробляти їй теж не можна. Це ж майбутній геній! Генії за навчання не платять, самі своїм розумом пробиваються.

– А що зі мною не так? Навчалася на бюджеті, працювала, бо на моє навчання грошей не було. Все йшло на допомогу Марії та репетиторам Тані.

– Тобі взагалі гріх ображатися! Просто тобі пощастило вступити й з роботою пощастило. І з квартирою пощастило.

– Пощастило! Звичайно, пощастило! Я ж не вчилася, не намагалася, просто пощастило! Робота до мене сама прийшла своїми ніжками, не треба було її шукати.

– А гроші просто так з’являються. Подивишся на комп’ютер і бах! Грошовий дощ замість прогнозу погоди. А квартира залишилася від бабусі тата. Так, я її доглядала. Встигала. Вона вам не рідня з жодного боку.

– Наталко, якось ти дивно розмовляєш. Що це за сарказм? Молодець, досягла всього, але везіння в тебе є.

– Так. Пощастило мати сестер, які хочуть допомоги, але самі навіть в лікарню до мене не прийшли, підлогу не вимили, продукти не принесли. Це було тимчасово, могли б.

– Я ж сиділа з дітьми Марії, купувала їм памперси та дитяче харчування, робила подарунки. А хто платив за навчання Тані? Я в них не грошей просила, а допомоги! Простої людської допомоги!

– Ти образилася? То я зараз подзвоню їм, нехай вибачаються.

– Мамо, не треба мені вибачень. Я їх вибачила та відпустила.

– Оце правильно. Молодець! Добро треба пам’ятати, а…

– Пам’ятати ж нічого!

– Ти справді здорова?

– Голова при дорожній пригоді не постраждала, тільки мозок на місце встав.

– Ти про що?

– Тані на навчання грошей треба? Ви батьки, ви й займіться освітою! Марії що? Хотіла дітей залишити? Бабуся ж є. Забула про тебе!

– Я ж щовихідних бігала по магазинах і приїжджала з продуктами! Тепер у мене лише доставка. Можу навчити, як користуватись.

– У тебе, мамо, тепер є чоловік, у Тані тато і ти, у Марії теж є чоловік. Ніхто з вас не самотній. Самотньою залишилася лише я!

– Самотньою у найважчу хвилину. Ви згадуєте мене, коли потрібні гроші чи допомога. Грошей більше не буде!

– Але ж ти впоралася, значить ти сильна!

– Мені ж знову пощастило! І мені пощастило нарешті все дізнатися про вас.

– Ти просто… просто у тебе депресія після ава рії. Я можу приїхати.

– Ні, дякую. Це вже без потреби. Мені нічого вже не треба.

– Наташо, може допоможеш з грошима. Ми не тягнемо навчання твоєї сестри. І Марія просила… Ти маєш увійти в наше становище.

– Просто вважайте, що мене немає!

Наталя більше не платить за навчання молодшої сестри, не допомагає старшій з дітьми, та припинила їздити до мами з пакетами продуктів.

Якщо знову трапиться біда, то допомога буде, але не від них. Наталя просто ж щасливчик!

Не обов’язково бути сиротою, щоб відчувати самотність! Можна мати велику родину нахаб та егоїстів, і при цьому почуватися самотньою! Й таке буває…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки, та підписуйтеся на сторінку!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!