Рік тому невістка з дітьми до мене переїхала. Вони з сином так вирішили, адже його мобілізували, а я сама у двокімнатній квартирі. Сенсу їм надалі винаймати житло не було. Та й я зовсім не проти, мені лишень в радість. 

Таміла – невістка не найдобріша. Звісно, вдома вона мені допомагає, та постійно скаржиться, що щось їй не так. Вже стараюсь просто не звертати на це уваги. Крім того, мене обурює те, що невістка зовсім мені не вдячна. Врешті, я їх прихистила і терплю. Онуки увесь час бешкетують, вони зовсім не виховані. А коли я намагаюсь їх приструнити – Таміла ще й ображається.

 – Свої радянські методи виховання залишіть при собі!

Та найбільша сварка сталася між нами нещодавно. Я готувалась до святкування ювілею. І вирішила робити свято дома, аби зекономити. Та невістці це не сподобалось.

 – У нас місця нема. Де ви це робитимете?

 – У великій кімнаті. Стіл великий поставимо. Людей буде не багато, осіб 20.

 – Але ж там я з дітьми живу.

 – Ну, нічого, це ж всього один вечір. 

 – Я проти. Краще ресторан замовити і не мати клопоту.

 – Ну, мені не краще. Зараз ресторани дуже дорогі, а я лише найближчих людей запрошую. Крім того, не лежить мені душа в ресторанах гуляти, коли син на війні!

Таміла усім своїм виглядом демонструвала невдоволення. А коли за кілька днів до свята я почала готуватись, вона просто пішла кудись, аби мені не допомагати. Лише уявіть, зовсім нічого не робила, ледве погодилась на стіл накрити. За столом сиділа, як статуя. Слова доброго мені не сказала. І не дочекавшись, коли розійдуться гості, пішла в іншу кімнату і лягла відпочивати.

Я зі столу сама збирала і посуд потім пів ночі мила. Зранку вирішила їй висловити все:

 – Як ти могла відпочивати, доки я прибираю.

 – Ну, ви ж самі вдома схотіли гуляти. Так ми посиділи в кафе і спокійно б собі розійшлися.

Відтоді я з нею не говорю. Не розумію, як нам далі разом бути. І взагалі, невже я у власній хаті не можу робити те, що хочу? От скажіть мені? Ви б пробачили таку поведінку? Бо мої подруги радять вигнати цю нахабу!