Після того як чоловік Віри Павлівни пішов із життя, вона залишилася сама. Діти давно живуть у місті, у селі їм не цікаво. Матір вони відвідують, але ніколи не залишаються.
Віра Павлівна почала звикати до своєї самотності, справлялася з усім своїми силами. Коли зовсім сумно стане, відвідає свого покійного чоловіка, прибере могилу, поплаче, поговорить і повертається до своїх справ.
Два місяці минуло, Віра Павлівна поверталася вкотре з цвинтаря. Сьогодні Віктору виповнилося б сімдесят, він був на три роки старший за Віру. Діти не приїхали, робочий тиждень, але обіцяли у вихідний.
Віра Павлівна підійшла до хати. На ґанку сиділа її молодша сестра Ніна. Мати одна, батьки різні. Сім років різниця у віці. Спілкувалися, дзвонили, але близькі ніколи не були. Навіть у дитинстві були розбіжності.
– Віро, де тебе носить? Я приїхала, на дверях замок, добре сусід сказав, що ти скоро повернешся.
– Ти б хоч попередила. Я нікого не чекаю.
– Ну, привіт, сестричко. А я приїхала. Ти ж сама, підтримка потрібна тобі. З тобою поки поживу, я теж одна. Діти у нас виросли, чоловіків нема.
Сказати щось проти, Віра вважала неввічливістю, тож промовчала. Нехай погостює, може і змінилася сестричка, як-не-як вік.
– Ходімо до хати, обідатимемо.
– Яку кімнату мені виділиш?
– У Катерини в кімнаті розташовуйся, там ліжко зручне. Вони все одно на ніч залишаються лише інколи. Якщо що, то на дивані їм постелю.
– Вузьке ліжко.
– А куди тобі широке?
– Суп у тебе прісний. Бульйон наваристим має бути.
– У Віктора дієта була останні роки, звикли ми до такого, та й шкідливо у нашому віці жирне, смажене…
– Шкідливо? Їсти треба, що хочеш і коли хочеш. Насолоджуватися треба життям та їжею. А в тебе навіть у холодильнику ніякої насолоди немає. Настоянки б зараз домашньої. Пам’ятаєш? У сусідки батьків завжди була вишнева настоянка. Смачна.
– А звідки ти знаєш? Ми ж дітьми були.
– А я у свята куштувала, коли всі разом збиралися. Ніхто не помічав.
– Ти ж мала була.
– Ось мене й не підозрювали. Тепер житимемо інакше, ти відпочивай, я буду і господарством займатися і їду готувати.
– У магазин теж я ходитиму. А ти сідай у крісло і дивися серіали. Я молодша за тебе, так що ти тепер під моїм наглядом.
– У своєму будинку я сама впораюсь. Ти звикла до міського життя, а тут село. Хоч і вода в будинку та газ, але на все звички потрібна.
– Крім того, піч ще є, та й баню треба вміти топити. Ми з тобою хоч і виросли на селі, але ти ніколи нічого не робила. А тепер що? Все вмієш?
– Навчуся. Переробимо все тут. Старомодно в тебе.
– Ні, переробляти нічого не будемо. Віктор і так усі зручності для мене організував, знав, що одна залишусь. І загалом, у мене дуже зручно, а не старомодно.
– І чого пручаєшся змінам? Треба жити! Ось і фіранки змінити час, завтра я цим займуся. Нам тут жити разом.
– Ні! Чіпати нічого не треба, хата моя, господиня я.
– Яка ти стала! А була тихоня. Що сталося?
– Це ти скажи, що сталося. Що ти тут командувати надумала, Ніно? Ти ж гостя!
– Гостя три дні, а я взагалі жити приїхала, за тобою доглядати.
– Та не потребую я нагляду, у мене діти є!
– Ну, це ми ще подивимося.
Наступного дня Віра варила суп, а Ніна захотіла пройти місцевими магазинами.
– Вибір у вас тут не дуже, але нічого, проживемо. Якщо у тебе своєї настоянки немає, то я червоного купила. Перед обідом корисно кров розігнати. І грядки настав час замінити квітами.
– У вас є всі овочі в магазині, і навіть зелень. Я ось і пирогів принесла. Ще теплі були, як купувала. А суп у тебе знову порожній. А ти чого не п’єш? Пий, смачно.
– Ніно, відчепись. Мені не можна, тиск та цукор. У мене також дієта. Якщо хочеш чогось особливого, то готуй і їж, але мене не змушуй. Зрозуміло?
– Я ж кажу, що доглядати тебе треба.
– Втомилася я вже від твого нагляду. Іди й дивися серіали, а я на город.
– А пироги?
– Ні, Ніно, я не буду, а ти їж. Все їж.
Грядки у Віри були в порядку, поливати ще рано – спека. Хотілося просто вже побути на самоті, а не слухати слова сестри про допомогу.
Вона сіла на лаву за будинком, там саме була тінь і віяв вітерець. Поруч росла смородина, скоро дозріє, далі яблуні, вишня.
Усе разом із Віктором обирали у розпліднику, урожай уже не перший рік. З вікна почувся голос Ніни, вона з кимось розмовляла телефоном.
– Не вживуся я з нею. Нічого не п’є, зайвого не їсть, дієта у неї. Господарка! А якщо її діти часто приїжджатимуть, то мені нічого не світить. Повернуся до своєї квартири й житиму там.
– Ну хворіє, старша за мене, на сім років, але… Цукор і тиск, може і ще щось, не знаю. Вона зовсім інша стала. Я ж думала, що вона хильне добряче, натисну, вона будинок на мене перепише, і все.
– Потім лишилося б чекати. Думаю не довго, із чоловіком у неї різниця три роки. Звичайно, невідомо скільки вона протягне… Не виходить. Гроші зараз і мені потрібні, а де вони. Будинок ще не наш, та й продати час потрібний.
Все, що треба, Віра почула. Ось чому приїхала сестра. Для себе і свого сина намагається. Все життя хитра була, розважлива. Віра рішуче попрямувала до хати.
– Ніно, ти їдеш, збирай речі.
– Не зрозуміла?
– Я все чула, Ніно. Ти зовсім не змінилася, тобі треба все загребти. Ти й батьківську хату одна до рук прибрала.
– Вона для мене й була. Батько обіцяв.
– А купували вони разом із мамою її. А цей будинок належить моїм дітям.
– Дітям? Вже?
– Вже. Автобус за пів години. Збирайся. Більше тобі тут робити нема чого.
Оце погостювала! Поїхала, та й слава Богу, напевно, вже назавжди. Сестриця…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі! Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
