Вперше за всі роки я сказала свекрусі все, що думаю. Я довго терпіла і мені урвався терпець.
Вікторія Дмитрівна минулої весни вийшла на пенсію і вирішила придбати собі дачу. Мене це трохи насторожило, бо я не планувала там працювати, тим більше я втомлююсь на роботі. Працюю на меблевій фабриці, а робота там фізично важка. Свекруха, ніби відчула мою пересторогу і запевнила, що не змушуватиме нас там працювати.
– Це для душі я собі городик і квітник невеликий зроблю. Вас не змушуватиму мені допомагати, бо розумію, що ви на роботі втомлюєтесь. До того ж в разі чого Христина мені допоможе.
Христина – це сестра мого чоловіка. Їй 25 і вона не заміжня, тож має трохи більше вільного часу, ніж я, бо не має ще дітей. Свекруха завжди її любила більше, бо це ж така бажана донечка.
Мене не засмутило, що Христина працюватиме на городі, а не я. Мама її дуже любить і все їй дає, тому нехай і працює. Але не все так просто, як я собі думала. На городі працює Христина, а всі фінансові питання маємо закривати ми по тій дачі.
Ми збирались поїхати в Карпати усією сім’єю (у нас двоє дітей) і відпочити. Гроші на це ми збирали увесь рік, а тут приходить чоловік і каже, що мама просить допомогти з ремонтом, треба кімнати до ладу привести. Вона найме працівників, щоб нас не смикати.
Я промовчала і погодилась допомогти, але на цьому Вікторія Дмитрівна не зупинилась. Ще треба було поставити новий паркан, теплицю, гойдалку в саду, купити квіти та виноград для посадки, підлатати дах. І все це оплачували ми. Я все ще мовчала і терпіла нахабство свекрухи та безвідмовність чоловіка, але коли Вікторія Дмитрівна ще й захотіла прибудову зробити на оранжерею для своїх вазонів – це стало останньою краплею.
– Ти думаєш мамі хоч у чомусь відмовити? Ми вже їй майже всі гроші віддали, які на відпочинок збирали.
– Хто ж їй допоможе? Христина працює на дачі, щоб мамі було легше.
– Це не чесна допомога, Христина рядок просапає раз на рік, а ми тисячі вкладаємо в ту дачу, яка до того ж не наша. Якщо ти даси знову грошей, я за себе не відповідаю.
Чоловік не став оплачувати чергову мамину забаганку і ми все ж поїхали на відпочинок, хоч і не на такий як планували.
Коли повернулись, то виявилось, що дачу Вікторія Дмитрівна оформила на свою доньку, а сину – дуля. Тоді я вже не стала мовчати та зателефонувала їй.
– Як це називається? Як гроші на ремонти, то Тарас давав, а як власницею робити, то Христину? – Ледь не кричала я до свекрухи.
– Чого ти кричиш на мене? Я нікому нічого не повинна пояснювати, це моє майно, як хочу, так ним і розпоряджаюсь. Тебе спитати забула. Христина завжди біля мене, не те що ви.
– Тоді, нехай ваша доця вертає всі гроші, які ми витратили на ремонт вашої розвалюхи, щоб привести її до нормального стану.
– Які гроші? Що ти мелеш? Ти нічого не доведеш.
– У мене є всі чеки за матеріали та роботу найманих працівників. То ж готуйтесь. Я свого вам дарувати й не думаю. Чого це ми маємо на собі економити, щоб зробити ремонт вашій Христинці?
Я кинула слухавку. Далі розмовляти не хотіла. Чоловік як довідався, що я посварилась з його мамою сказав, що ніякого суду не буде, бо він не має претензій щодо відшкодування грошей за ремонт.
– Що? – Кажу. – Буде все, буде. Це не лише твої гроші, а й мої, я теж заробляю і не дозволю над собою знущатись. Моїм батькам ти б цього не подарував, от і я не збираюсь дарувати твоїм.
Чоловік образився на мене, а мені байдуже. Я своє зроблю.
Як би ви вчинили на моєму місці? Хто правий в цій ситуації?
