Мене звати Марта, і живу за правилами, які більшість людей назвала б нісенітницею. Для мене ж це – святе письмо. Вірю в кожен забобон, який тільки існує: від того, як ставити чашку на стіл, до того, якою ногою вранці першою ставати на підлогу.

Моє весілля було справжнім полігоном для перевірки всіх прикмет світу.

– Не впустіть обручки! – шипіла я дружкам, поки вони тримали коробочку, мов чашу з лавою.

– І тільки закриті туфлі! Бо щастя витече через відкриті носи!

Мама лише закочувала очі. А наречений, мій теперішній чоловік Василь, уже тоді підозрював, що зв’язався з чимось вибухонебезпечним.

Коли ми виходили з церкви, я категорично відмовилась оглянутися назад.

– Марто, ти хоч на гостей глянь!

– Не можна! Оглянешся – щастя назад повернеться!

Наше життя після весілля перетворилося на нескінченний фронт прикмет і сварок.

– Не сідай на кут, залишишся сам, навіть якщо ти вже одружений! – казала я й відтягувала Василя.

– Це маячня!

– Не свисти в хаті – грошей не буде!

– Так я ж просто музику насвистую!

– Грошей не буде!!!

Ми сварилися через все: розсипану сіль, порожнє відро, чорну кішку, дзеркала після заходу сонця. Він казав, що так жити неможливо. Я казала, що без прикмет жити небезпечно.

Але справжній вибух стався минулого тижня. То був день, коли ми ледве не розлучилися.

Василь зібрався на важливу зустріч із його родиною, де мали бути всі. Я вже була одягнута, нафарбована, стояла біля дверей… і тут – грюк, і ключ випадає з моєї руки просто на поріг. Я закам’яніла.

– Все. Я нікуди не йду.

– Що значить “не йду”? Ми вже запізнюємось!

– Впущений ключ – до біди! Якщо зараз вийду – щось станеться! Я не можу!

– Марто, та годі вже! Це ж просто ключ!

– Це не просто ключ!

Я вперлась, мов двері броньовані. Василь червонів, кипів, кричав:

– Ти розумієш, що через якусь дурну прикмету зриваєш зустріч, до якої я готувався 2 місяці?!

– Це не дурна прикмета! Хочеш, щоб ми посварилися з твоїми батьками?!

– Ми самі зараз розлучимось, якщо так піде!

Він грюкнув дверима так, що з полиці впала ваза (я, звісно, сприйняла це як підтвердження, що “вийти було не можна”). Василь не розмовляв зі мною 2 дні. А я 2 дні сиділа вдома, бо вважала, що після падіння тієї вази “в енергії дому щось змінилось”.

Зрештою ми помирилися… але Андрій тепер каже, що якщо я ще раз не вийду з дому через “дурний знак долі”, він піде жити до друга – того самого, у якого на холодильнику висить магніт “Не вір прикметам”.

Що порадите в такій ситуації? Як ви ставитесь до прикмет?

VitaSh