Мене звати Марта, і живу за правилами, які більшість людей назвала б нісенітницею. Для мене ж це – святе письмо. Вірю в кожен забобон, який тільки існує: від того, як ставити чашку на стіл, до того, якою ногою вранці першою ставати на підлогу.
Моє весілля було справжнім полігоном для перевірки всіх прикмет світу.
– Не впустіть обручки! – шипіла я дружкам, поки вони тримали коробочку, мов чашу з лавою.
– І тільки закриті туфлі! Бо щастя витече через відкриті носи!
Мама лише закочувала очі. А наречений, мій теперішній чоловік Василь, уже тоді підозрював, що зв’язався з чимось вибухонебезпечним.
Коли ми виходили з церкви, я категорично відмовилась оглянутися назад.
– Марто, ти хоч на гостей глянь!
– Не можна! Оглянешся – щастя назад повернеться!
Наше життя після весілля перетворилося на нескінченний фронт прикмет і сварок.
– Не сідай на кут, залишишся сам, навіть якщо ти вже одружений! – казала я й відтягувала Василя.
– Це маячня!
– Не свисти в хаті – грошей не буде!
– Так я ж просто музику насвистую!
– Грошей не буде!!!
Ми сварилися через все: розсипану сіль, порожнє відро, чорну кішку, дзеркала після заходу сонця. Він казав, що так жити неможливо. Я казала, що без прикмет жити небезпечно.
Але справжній вибух стався минулого тижня. То був день, коли ми ледве не розлучилися.
Василь зібрався на важливу зустріч із його родиною, де мали бути всі. Я вже була одягнута, нафарбована, стояла біля дверей… і тут – грюк, і ключ випадає з моєї руки просто на поріг. Я закам’яніла.
– Все. Я нікуди не йду.
– Що значить “не йду”? Ми вже запізнюємось!
– Впущений ключ – до біди! Якщо зараз вийду – щось станеться! Я не можу!
– Марто, та годі вже! Це ж просто ключ!
– Це не просто ключ!
Я вперлась, мов двері броньовані. Василь червонів, кипів, кричав:
– Ти розумієш, що через якусь дурну прикмету зриваєш зустріч, до якої я готувався 2 місяці?!
– Це не дурна прикмета! Хочеш, щоб ми посварилися з твоїми батьками?!
– Ми самі зараз розлучимось, якщо так піде!
Він грюкнув дверима так, що з полиці впала ваза (я, звісно, сприйняла це як підтвердження, що “вийти було не можна”). Василь не розмовляв зі мною 2 дні. А я 2 дні сиділа вдома, бо вважала, що після падіння тієї вази “в енергії дому щось змінилось”.
Зрештою ми помирилися… але Андрій тепер каже, що якщо я ще раз не вийду з дому через “дурний знак долі”, він піде жити до друга – того самого, у якого на холодильнику висить магніт “Не вір прикметам”.
Що порадите в такій ситуації? Як ви ставитесь до прикмет?
VitaSh