Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • НОВИНИ
  • “Не визнавав півсили”: Колишній футзаліст, який служив у штурмовій бригаді, загuнув під час боїв — подробиці

“Не визнавав півсили”: Колишній футзаліст, який служив у штурмовій бригаді, загuнув під час боїв — подробиці

Viktor
13 Жовтня, 202513 Жовтня, 2025 Коментарі Вимкнено до “Не визнавав півсили”: Колишній футзаліст, який служив у штурмовій бригаді, загuнув під час боїв — подробиці

На війні з ворогом віддав життя за Україну футзаліст, фанат львівських “Карпат” і боєць 3-ї штурмової бригади Сухопутних військ ЗСУ Іван Зарівняк.

37-річний захисник із Львівщини загинув 25 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку.

Іван народився 6 липня 1988 року у Львові, навчався у ліцеї № 5 імені Іванни та Іллі Кокорудзів. З дитинства Іван захоплювався футболом і не обмежився тільки роллю глядача. Він грав у футзал за львівські команди “Інкогніто”, “Лісотех” та “Advocateam”.

"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді

Ті, хто знаходився на майданчику разом із Зарівняком відзначали, що він був дуже швидким, а по характеру – справжнім бійцем – рішучим і надійним. “Він не визнавав півсили. У спорті, як і в житті, завжди віддавав усе, без залишку”, – розповідали про Івана.

Паралельно футзаліст закінчив географічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Після чого працював менеджером із продажу, був відданим уболівальником рідних “Карпат”, але не обмежувався футболом. Зокрема, добре катався на лижах і, взагалі, любив життя в усіх його проявах, подорожував, коли була можливість.

"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді
"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді

Після повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Іван вирішив взяти до рук зброю і добровільно долучився до лав 3-ї окремої штурмової бригади, став частиною легендарного підрозділу, який брав участь у найзапекліших боях на південно-слобожанському та донецькому напрямках. Як розповідали побратими, він був серед перших там, де потрібно було бути сильним тілом і незламним духом.

За виявлену мужність і успішне виконання завдань Іван був нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України “Золотий хрест”. Але 25 вересня 2025 року Зарівняк вступив у свій останній бій з окyпантамu – захисник загинув під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку.

"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді
"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді

“Ми втратили не просто товариша і гравця, ми втратили людину, яка завжди віддавалася справі на повну – на майданчику і в житті. Приклад мужності й сили духу, який залишиться з нами назавжди”, – відреагували на трагедію в Асоціації футзалу міста Львова.

Поховали Івана Зарівняка на Личаківському кладовищі у Львові у День захисників і захисниць України, 1 жовтня 2025 року.

"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді
"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді

Рідні і друзі згадують, як Іван дбав про тварин і захоплювався кулінарією, був щирим, чесним, мужнім та відважним. Його доброта, порядність і гумор притягували до нього оточуючих. Для близьких він був не лише сином, братом і чоловіком, а справжньою опорою.

У Героя залишилися батьки, сестра та дружина Анастасія, яка довго не могла повірити: “Якби ж знайти слова, які б описали якою людиною він був, яким був чоловіком і сином. І якими близькими і неймовірними були наші стосунки. Стільки планів і стільки мрій на двох. І тепер вони ніколи не здійсняться. Знаю, що маємо жити заради тебе і твоєї памʼяті, коханий”.

"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді
"Не визнавав півсили": російські окупанти вбили колишнього футзаліста, який служив у штурмовій бригаді

Навігація записів

У Слoваччині зiткнулися два швидкісні потяги: пострaждали близько 80 людей — відео
Нардeп Мaзурашу прoпонує запровадити в Укрaїні американське cвято

Related Articles

Софіє, — сказала вона мені на одній із зустрічей, — щоб вилікуватися, треба змінити обставини. Тобі треба відчути власну силу без оглядки на когось іншого. Поїдь кудись на деякий час. Сама. Це рішення далося мені дуже важко. Як це — поїхати від Артема? А раптом він забуде мене? А раптом знайде іншу? Але я розуміла: якщо я не зроблю цього зараз, я просто знищу наші стосунки своїми підозрами. Я зібрала речі й поїхала в іншу область, де жила моя тітка. Це була невелика квартира в тихому районі, далеко від галасу великого міста. Перші дні були справжнім випробуванням. Я хапалася за телефон кожні п’ять хвилин. Хотіла подзвонити Артему, запитати, що він їв на сніданок, з ким розмовляв. Але я зупиняла себе. — Ти зможеш, — шепотіла я собі. — Ти окрема людина, а не додаток до когось. Тітка Надя, мамина сестра, бачила мій стан, але не лізла в душу. Вона просто давала мені завдання: то на ринок сходити, то в саду допомогти, то разом вареників наліпити. Ми багато розмовляли про життя, про те, як важливо поважати себе

Viktor
29 Березня, 202629 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до Софіє, — сказала вона мені на одній із зустрічей, — щоб вилікуватися, треба змінити обставини. Тобі треба відчути власну силу без оглядки на когось іншого. Поїдь кудись на деякий час. Сама. Це рішення далося мені дуже важко. Як це — поїхати від Артема? А раптом він забуде мене? А раптом знайде іншу? Але я розуміла: якщо я не зроблю цього зараз, я просто знищу наші стосунки своїми підозрами. Я зібрала речі й поїхала в іншу область, де жила моя тітка. Це була невелика квартира в тихому районі, далеко від галасу великого міста. Перші дні були справжнім випробуванням. Я хапалася за телефон кожні п’ять хвилин. Хотіла подзвонити Артему, запитати, що він їв на сніданок, з ким розмовляв. Але я зупиняла себе. — Ти зможеш, — шепотіла я собі. — Ти окрема людина, а не додаток до когось. Тітка Надя, мамина сестра, бачила мій стан, але не лізла в душу. Вона просто давала мені завдання: то на ринок сходити, то в саду допомогти, то разом вареників наліпити. Ми багато розмовляли про життя, про те, як важливо поважати себе

Син віддає всю зарплату невістці, купує їй одяг та продукти. Однак, Марії цього мало! І нещодавно вона йому таку виставу влаштувала – ну акторка погорілого театру!

Viktor
12 Березня, 202612 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до Син віддає всю зарплату невістці, купує їй одяг та продукти. Однак, Марії цього мало! І нещодавно вона йому таку виставу влаштувала – ну акторка погорілого театру!

А я – чоловік. І для мене – будь-яка жінка прекрасна. Навіть начальниця, яка мене терпіти не може. Ви думаєте, я не знаю, що ви готуєте наказ про моє звільнення? – Так, готую! А знаєте, чому я вас хочу звільнити? – Звичайно, знаю. Тому що я вас не боюся. – Ні, не тому! Ви мене не боїтеся! Ви мене не поважаєте! І всі мої накази пропускаєте повз вуха! І тому з таким майстром ділянки нам не по дорозі.

Viktor
10 Березня, 202610 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до А я – чоловік. І для мене – будь-яка жінка прекрасна. Навіть начальниця, яка мене терпіти не може. Ви думаєте, я не знаю, що ви готуєте наказ про моє звільнення? – Так, готую! А знаєте, чому я вас хочу звільнити? – Звичайно, знаю. Тому що я вас не боюся. – Ні, не тому! Ви мене не боїтеся! Ви мене не поважаєте! І всі мої накази пропускаєте повз вуха! І тому з таким майстром ділянки нам не по дорозі.

Цікаве за сьогодні

  • Татку, ви ж бачите, як Толік старається, — зітхала вона, дивлячись на море. — Але все в оренду, все на чужих кутках. Серце болить за дітей. А Павло… Павло молодець, він господар. Йому те місто тільки заважатиме. Він там задихнеться серед бетону. Йому простір треба, земля. Ви ж знаєте, він у нас людина від природи. Свекор слухав, кивав, але нічого не обіцяв. Він був людиною старої закалки, для якої справедливість була не порожнім словом. Проте крапля камінь точить. До кінця відпустки він уже почав думати, що, можливо, Ірина має рацію. Може, дійсно, віддати все старшому, щоб той нарешті став на ноги, а Павло… Павло ж сильний, він зрозуміє. Павло дізнався про ці плани випадково. Старий сусід по батьківській квартирі, з яким вони колись разом рибалили, зателефонував запитати, чи не продають вони житло. — Та ніби ні, дядю Степане, — здивувався Павло. — Звідки такі думки? — Та бачив я твого брата з жінкою минулого тижня. Вони тут з якимось чоловіком ходили, вікна міряли, про перепланування говорили
  • – Ти мусиш мені якусь компенсацію платити! Хоч 8 тисяч на місяць, це ж не чесно! – Коли чоловік мене покинув, я не сварилась, та вирішила з ним домовитися
  • -Так, знаю …. І тому спитаю тебе прямо: ти вважаєш це нормально, коли у чоловіка проблеми і проблеми з грошима, а його дружина з донькою беруть і їдуть на курорт? Це нормально, по-твоєму? Хороша дружина завжди чоловіка свого підтримує, а така вертихвостка без штанів останніх залишить! І питається чи потрібна тобі така дружина?
  • Побачивши Зінаїду Петрівну й Олега, він трохи зніяковів, оскільки не очікував зустріти їх тут, але ввічливо привітався й навіть посміхнувся. Він зрозумів, що Вероніка не втрималася й повідомила про цю радісну подію матері по телефону. Звісно, була радість, крики немовляти, його ніжний запах. Але потім зять, дочка та онук поїхали не до Зінаїди Петрівни, а до своєї орендованої однокімнатної квартири.
  • Оксано! — почав чоловік. — Я тут багато думав про наше майбутнє. Ми вступаємо в новий етап. І я хочу, щоб наші стосунки були максимально чесними та партнерськими. Як у цивілізованому світі. Оксана відставила келих і напружилася. Щось у його тоні підказало їй, що зараз романтика закінчиться. — До чого ти клониш, Андрію? — Я пропоную сьогоднішній рахунок, ну, і взагалі надалі, розділити порівну. Як два рівноправні партнери. Щоб ти не почувалася просто «дружиною при чоловікові», а відчувала власну фінансову гідність. Розумієш? Давай кожен заплатить за свою частину вечері. Це ж так по-сучасному, без оцих застарілих патріархальних боргів. У залі ресторану раптом стало дуже тихо. Оксані здалося, що навіть музиканти перестали грати. Вона повільно відкинулася на спинку крісла, і її погляд став холодним, як лід. — Розділити рахунок? — перепитала вона так тихо, що Андрієві стало ніяково. — Ти пропонуєш мені заплатити за свою вечерю в день нашого срібного весілля? — Ну так, — пробурмотів він, відчуваючи, як впевненість кудись випаровується. — Це ж про рівність, Оксано. Про те, що ти — самодостатня жінка
  • Як це… у нас? Вітя, ти ж знаєш, я сама ледь відійшла. Мені не можна важкого, я вранці на процедури ходжу… — Слухай, Олено, не починай, — перебила Люба, оглядаючи нашу вітальню. — У нас квартира на четвертому поверсі, ліфт часто не працює. А у вас приватний сектор, повітря свіже. До того ж, ти зараз не працюєш, на пенсії по інвалідності. Тобі все одно робити нічого, от і будеш за мамою дивитися. — Але ж у Ганни Іванівни трикімнатна квартира! — подав голос батько з кімнати. — Чому б їй не жити у себе, а ви б заходили? — А хто заходитиме? — пирхнув Віктор. — Ми з Любою працюємо з ранку до вечора. У нас кар’єра, діти. А ви тут собі сидите тихенько. Жінки в цих справах кращі, у них терпіння більше. Мама зблідла. Я бачив, як у неї затремтіли руки. Вона почала щось белькотати, виправдовуватися, ніби вона в чомусь винна. Тут я вже не витримав. Я вийшов на середину кухні і став прямо перед Віктором. — А тепер послухайте мене уважно, “родичі”, — мій голос був на диво спокійним, але холодним. — План ваш чудовий, але є одна маленька проблема. Бабуся до нас не поїде
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes