Познайомились ми з Ігорем випадково – в маршрутці. Він поступився мені місцем, а я, як завжди, поспішала після роботи і навіть не помітила його. Потім ще раз зустрілись у магазині, розговорились, почали спілкуватись. Через рік одружились. Добрий, працьовитий, спокійний – зовсім не такий, як його мама.
Свекруха моя, Марія Василівна, – жінка з характером. Живемо в її хаті, в селі. Землі – море. Після роботи – одразу на город. То сапати, то копати, то курям зерно носити, а ще ж і вечерю зготуй, і попери, і хату підмети.
– Ти ж жінка, мусиш все встигати. Всі так живуть, не строй з себе принцесу. Коли вікна мити збираєшся? – підкидає вона, як тільки бачу, що присіла на хвилину перепочити.
Я мовчу, бо розумію: живемо у неї, свого поки немає, але терпіння не вічне.
Ми з Михайлом по-трохи збираємо на своє, але до купівлі ще довго.
Свекруха ж позаводила повно господарства і городів. Для чого не зрозуміло? Нас не багато і того всього не встигаємо з’їсти та законсервувати. Та Валентина Вікторівна і слухати не хоче, щоб трохи того зменшити:
– Ти не керуй, бо все одно буде по-моєму.
Одного вечора бачу, як сидить свекруха на лавці з сусідкою Надією Степанівною і язика чеше:
– Ой, яка мені невістка попалась… І їсти не те зварить, і город занапастила, і з сином говорить, як з рівнею. А він же в мене такий… слухняний був. Як мій Василь Царство йому небесне…
Я стою за хатою, вся в землі, тільки з роботи приїхала, навіть не переодягнулась, бо кури без води, а вона вже мені “риє яму” на селі.
Зайшла в хату, руки мию, а вона мені:
– І чого ти така сердита? На роботі сталося щось чи що?
Я не витримала:
– Все добре. А от те, що ви за спиною говорите – це вже не смішно. Я тут, як наймичка, а ви ще й людям брехню розносите!
– Ой, ти мені тут не кричи. Ти тут завдяки моєму сину, а як не подобається – валіза в руки й марш до мами!
Ігор мовчить. Як завжди.
Вже тиждень не розмовляємо. Готую окремо, ходжу, як привид, але знаю – ще трохи, і я таки зберу ті валізи. Бо любов любов’ю, а самоповага – дорожча.
VitaSh
