Цьогоріч я не хотіла саджати город. Адже останні кілька років працювати на землі мені геть важко. Та коли сказала це синові, він дуже здивувався:

 – І що тепер онуки не матимуть гарну домашню городину від бабусі?

 – Ну, нічого, на ринку також знайти можна.

 – Там все з хімікатами. Може хоч трохи посади. Не будеш ж ти без діла сидіти!

Син вмовив мене. Та коли я почала саджати, то вийшло не так і мало. Адже треба й картоплю, й огірки, й помідори. А далі трохи кабачків, кукурудзи, квасолі. А ще полуницю діти обожнюють. Тож врешті засадила увесь город. Утім ледве його обробляла. Влітку надто спекотно було, у мене постійно стрибає тиск. А нещодавно мало не знепритомніла на городі. 

Молоді приїжджають, бачать, як мені важко, але просто беруть городину і їдуть додому. Врешті я вирішила серйозно поговорити з сином. 

 – Приїдьте копати картоплю, бо я впаду на тому городі!

 – Але коли, я ж працюю увесь час.

 – Хоч на день, там не так багато.

– То ніяк не вийде, пробач.

Мені дуже прикро було. Наскаржилась сусідці. І тоді вона порадила одного хлопчину, котрий за незначну суму міг допомогти мені на городі. Він прийшов і за день все викопав. Я подзвонила синові, аби розповісти, що справу зроблено. Та він не відповів на виклик. Тоді подзвонила онуці і вона зізналась, що вони разом з батьками і їхніми друзями поїхали на відпочинок у гори. 

Коли ж син мені подзвонив, я не витримала і сказала йому все, що думаю:

 – На овочі не розраховуйте. Краще її людям бідним роздам! І це останній рік, коли я щось саджаю!

 Ми посварилися. Та я твердо для себе все вирішила. А ви б закрили на таке очі?

IrynaS