У мого чоловіка велика родина – дві старші сестри, мама, тато, бабуся і ще молодший брат. Вони зараз всі живуть у селі. Тільки Павло свого часу міг “вирватися” та переїхати до Львова на навчання. 

Разом ми вже 10 років, є дітки, купили квартиру, машину. Коханий працює головним менеджером у великій компанії. Відповідно, заробляє дуже і дуже багато. Однак, я цих грошей взагалі не відчуваю. Адже половину зарплати він витрачає на рідних. 

Спершу мене це дуже розчулило, чесно. І я сама своїм батькам допомагаю, але суто фізичною працею. На дачі грядки прополю, зберу помідори чи огірки, на кухні законсервую баночки. Але гроші вони у мене ніколи в житті не просили. 

А родичі Павла навпаки, взагалі не соромляться циганити гривники. Можуть навіть ввечері, коли ми лягаємо спати, зателефонувати і попросити тисячу:

– Я завтра їду в місто, треба ліки для баби купити. Кидай гроші, я тобі продиктую номер карточки! 

Навіть навчання в університеті Павло оплачував для брата замість батьків. Через це ми часто сварилися. Ну батьки ще працездатні, можуть заплатити за комуналку чи купити продукти. Сестри вийшли заміж, але досі з братика гроші тягнуть. 

– Ми могли поїхати на море! Замість того ти батькам на ліво та на право гроші викидаєш.

– Я не можу їм відмовити. Зрозумій, це ж мої батьки…

Село у них не забите, нормальне. Свекруха працює на пекарні, свекор ремонтує машини. Ще й господарку тримають, щосуботи їздять на базар торгувати. Вони не бідні люди, повірте! І невже у них нема інших дітей, крім Павла?

2 тижні тому ми мали приїхати до свекрів, брати бульбу. Звісно, ввечері свекруха зателефонувала Павлові та продиктувала список, що треба кпити. Крім прального порошку, консерви та туалетного паперу, там були ще інші “пунктики”. По-перше, треба поїхати на базар та купити пару саджанців квітів для клумби. Потім забрати в одного знайомого бруківку та заплатити (з нашої кишені). 

На останок залишалася маленька дрібничка – це все треба привезти до 7 години ранку в село, бо ми о 8 вже мали бути на городі. Я не розуміла, як це все встигнути. І дуже дратувало, що саме ми маємо за все заплатити. Бруківку свекри вибрали недешеву. 

– Слухай, ну тобі не набридло це все?

– Ти про що?

– Субота, єдиний вихідний день. Ми б могли погуляти з донечкою в парк, поки гарна погода. 

– Але ж ми пообіцяли батькам.

– І що? Ти не хочеш відпочити? Раз в житті. Ну давай хоча б не будемо це все купувати.

Павло, до речі, тоді до мене дослухався. Ми прокинулися не так рано, поснідали та поїхали в село. 

– А де бруківка? А де квіти? – з порогу почала бідкатися свекруха.

– Мамо, ми не купили.

– Як так? А що я садитиму сьогодні? 

– А не можна без цього? Тобі постійно як не одне, то друге треба купити. У батька є машина, чого ви нею не поїхали в місто вчора? 

– Нащо нам бензину витрачати, коли ти в нас є? Щоб таке дурне питаєш! 

Однак, на цьому сварка не закінчилася. У гості прийшла старша сестра, Люба:

– Слухай, Павле, у моєї малої скоро день народження. Купиш їй на подарунок новий телефон? 

– Але це твоя дитина. 

– Господи, як ти взагалі посмів відмовляти племінниці?! То ж твоя рідна кровинка.

– Знаєш, у рідної кровинки є ще тато і мама. 

Словом, ми навіть не зайшли до хати. Свекруха та зовиця так почали на нас кричати, все село чуло. А Павло нарешті зрозумів, що рідні від нього хотіли тільки одного – грошей. 

Тепер він навіть слухавку не підіймає. Дуже образився. 

Мені шкода Павла, чесно. Бо просто… Ну от як так можна з сином? Ну він їм що, вічний банкомат чи хто?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Daryna