Пережив російський полон, але помер вдома. Історія Валерія Зеленського, якого зламали тортури.
Валерій Зеленський, військовослужбовець 53-ї окремої механізованої бригади з Сіверськодонецька, пережив 39 місяців російського полону, але його серце зупинилося менш ніж через місяць після обміну.
57-річний захисник, якого повернули до України 25 травня 2025 року, помер 16 червня.
Донька Валерія розповіла, що його організм не витримав нелюдських тортур.
Про це пише «Суспільне. Донбас».
Життя, присвячене захисту
Валерій Зеленський мріяв про зустріч з родиною, про яку три роки думав, що вона в окупації, і встиг побачити очі коханої дружини.
Це історія колишнього поліцейського, який став на захист України, сміливого командира, який потрапив у полон у перші дні повномасштабного вторгнення.
Він пройшов через щоденні тортури в російських в’язницях.
Донька Валерія згадує його слова: «Дітки, ми ніколи в житті не поїдемо до Росії». Він сам був переселенцем з дитинства, бачив різницю між українською та російською освітою, що сформувало його характер. Батько не став «хлопчиком для биття», а займався спортом, що дало йому дисципліну і витривалість.
Валерій був сильною особистістю, зовні та духовно. Його «ахіллесовою п’ятою» була сім’я — єдине, що могло його зламати. У Сіверськодонецьку, куди приїхав навчатися на хіміка-технолога, він зустрів свою дружину. Їхнє життя було наповнене романтикою, і це надихало всю родину.
Після роботи на «Азоті» він здійснив дитячу мрію, влаштувавшись «опером» до міліції, а потім — до поліції, де пропрацював шість років.
Він був людиною, яка «сіяла зерна любові, добра, щастя», і залишав позитивний слід у серцях усіх, хто його знав.
Навіть після трьох банкрутств у власному бізнесі (через порядність, як згадує донька) та служби звичайним солдатом Валерій зростав по службі, ставши старшиною, і заслужив повагу всіх.
Його харизматичне обличчя навіть стало обличчям рекламної кампанії 53-ї бригади в Сіверськодонецьку, чим пишалася вся родина.
Полон: 39 місяців пекла
На початку повномасштабного вторгнення підрозділ Валерія допомагав хлопцям у Маріуполі, але сам не мав належного озброєння. Коли почався наступ, з 40 осіб лише вісім добровольців, серед яких був Валерій як сапер, пішли у штурм, щоб мінувати міст.
Їм обіцяли зустріч з Нацполіцією, але на місці на них чекали росіяни. Дивом їх взяли в полон, а не вбили.
«Я хлопець дорослий — ти або вбиваєш, або оформлюєш», — сказав Валерій окупантам, які погрожували йому автоматом. Його «оформили».
Родина не одразу дізналася про полон Валерія, адже сама перебувала під обстрілами в підвалі. Лише згодом чоловік доньки повідомив трагічну звістку. Виїхавши з окупації лише з двома сумками, родина три роки шукала будь-яку інформацію.
Перша звістка прийшла від колишнього побратима, який передав, що з Валерієм «усе добре».
Згодом прийшов лист, який, за словами доньки, був «проросійським» за формою, але психологічно свідчив про його стійкість і розуміння ситуації. Він думав, що сім’я все ще в Сіверськодонецьку.
У полоні Валерій щодня згадував дні народження рідних, молився тричі на день, омивався крижаною водою. Незважаючи на включення до списків на обмін, його постійно викреслювали, обмінюючи інших «Зеленських», можливо, через його прізвище. Хлопці, які поверталися, свідчили про щоденні тортури, яким піддавався Валерій.
23 дні свободи і прощання
За день до обміну Валерію наснилася мама, яка сказала: «Рідненький, не спізнися на автобус об 11:20». Вони виїхали об 11:28. Це, а також читання ним «Доктора Живаго» в полоні, тоді як його дружина читала ту ж книжку вдома, донька називає «унікальним зв’язком».
Валерія звільнили 25 травня 2025 року в рамках обміну «1000 на 1000». Сім’я не могла повірити своєму щастю. Він зателефонував доньці і був приємно вражений, що вона розмовляє українською, висловивши бажання вивчити мову.
«Я нікого не здав», — перше, що він сказав, наголосивши на своїй честі та відданості Україні.
Він був безмежно радий дізнатися, що у нього є онук, про якого він мріяв усе життя, адже вже мав двох онучок.
«Мені є для чого жити», — казав він лікарям, які запитували про суїцидальні схильності.
Проте організм не витримав. За медичним висновком Валерій пережив майже всі види тортур, що призвело до повного виснаження. Його тіло «згоріло» буквально за тиждень. За словами доньки, перший рік полону був найскладнішим, коли його катували «ДНРівці» та «вагнерівці». Він витримав завдяки своїй дисципліні та «набитим» м’язам від кіокушинкай, але повернувся без них.
«Три людини померли від катувань серед нас», — розповідав він.
Коли йому було дуже зле, він просив Бога дати побачити очі коханої.
Він це зробив: мав один щасливий день на волі з родиною, перш ніж звернувся до лікарів.
«Ми думали, там справа в підшлунковій, але насправді всі органи вже розпадалися. Некроз був не тільки у підшлунковій. Це те, що ти не побачиш зором, це те, що аналізи не покажуть. Він тримався просто на силі духу», — розповіла донька.
Родина відчуває подвійні емоції: невичерпний біль від втрати коханої людини, яку «затортурили», і водночас радість, що він більше не відчуває тих тортур.
