Подаємо мовою оригіналу:
Сьогодні був на похоронах свого побратима Скавренюка Артура. Він загинув в дуже близькому контактному бою з окупантами.
Хочу поділитись моментом, який мене вразив до неможливості. На цвинтарі до матері Артура підійшов командир роти, де служив її син і сказав: «Вибачте, що ваш син так повернувся додому, вибачте щиро». А мама, виснажена болем втрати, голосно відповіла, щоб всі почули: «Ви не маєте за що вибачатися. Це я маю вибачитись за помилки мого покоління, яке своєю несвідомістю доклалось до того, що молоді хлопці такі як ви, яким жити і жити, зараз мають брати до рук зброю. Не вибачайтесь і головне живіть! Живіть і повертайтесь додому!»
Про Артура можна писати і писати. Це був відважний воїн, який просто хотів по максимуму віддатись справі. І по максимуму віддав найцінніше – своє життя.
Артур прийшов добровільно служити в підрозділ разом зі своїм рідним братом Андрієм. Вірите, бачити як один брат стоїть над могилою іншого, це як якась паралельна реальність. Ти не віриш, що це відбувається просто зараз. Важко навіть уявити який біль у його серці.
