Ми з чоловіком у шлюбі вже 15 років. Маємо двох дітей. Живемо добре, спокійно, у нас дуже гарні взаємини. Зараз Дмитро стабільної роботи немає, перебивається підробітками. 

Коли ми побралися, мої батьки подарували нам будинок бабусі. Вони планували самі туди переїхати, та не мали грошей на ремонт. Тож залишились в маленькій квартирі, аби дати нам можливість все зробити на свій смак.

Ми почали перебудовувати стару хату, вирішили підняти другий поверх. Та потім я народила, чимало грошей пішло на пологи й все необхідне. Довелось законсервувати наш ремонт. Далі ще одна дитина. А згодом в чоловіка на роботі почались проблеми. Зараз жити взагалі важко. Та ми справляємось. Зробили дитячу і кухню, а так вже як є. 

І от нещодавно мене сусідки так щиро запитала:

 – Що ти прибідняєшся? Свекруха в Італії, а ремонт доробити не можете!

А мені так прикро стало. Бо й справді, Людмила Петрівна вже 20 років в Італії і ні копійки нам не дала. Хоча на весілля подарувала 500 євро, і на народження дітей по 200. А так, навіть посилочки не надіслала. На вечір я вирішила поговорити про все це з чоловіком.

 – Так вже набридло так жити. Поговори з мамою. Нехай допоможе. Ну скільки ж можна? Ще й зима йде, нам б вікна нові бодай!

Він послухав і зателефонував свекрусі. А я була в кімнаті та все це чула.

 – Мамо, нам геть важко. Допоможи бодай вікна вставити й фасад утеплити. Хто ж знає, яка зима буде! Ще й без світла.

 – Ой, а я сама мала дзвонити. В мене тут проблеми, буду повертатись. Та жити мені ніде. У вас зупинюсь!

 – А до тата чого не їдеш?

 – Ми посварились. Він сказав, що мене не прийме.

Дмитро відразу подзвонив татові. А той і розповів все, як є.

 – Ти думаєш, вона там працювала. Так, може перших три роки. А далі знайшла собі італійця і жила з ним в своє задоволення. Та тому набридло й випхав її. Чого я маю приймати? Ні копійки не заробила, мені нічого не висилала. Я вже на розлучення подав.

Сів мій чоловік, дуже засмутився. А я сказала.

 – Поговори з мамою, нехай оформляє там допомогу, як українка. Згодом може роботу знайде. Ну, як ми можемо її утримувати, поглянь, самі ледве справляємось.

Дмитро погодився зі мною. Та коли з мамою поговорив, вона страшенно образилась. 

 – Не думала, що таким виросте мій син. Це тебе дружина налаштувала, я впевнена!

Чоловік дуже засмучений, все ж це його мама. А я не знаю, як бути? Невже маю приймати Людмилу Петрівну? Вона ж і тут не працюватиме.