Мені 63 роки і я вирішила розлучитися. З чоловіком прожила 40 років у шлюбі. І мені остаточно набридло все це. Якраз нещодавно ми відзначали річницю весілля. Вадим прийшов привітати. Й моя сестра. Олександру я подарувала дорогий годинник, він таке полюбляє. А от він мені – нічого, навіть квіточку не приніс. Так неприємно було. А він лиш кепкував.
– На 50 років діаманти подарую!
А я не хочу тих 50 років і тих діамантів. Остогидло. От все життя так. Я для нього й сина душу вивертала, а їм важко навіть “Дякую” сказати. А от докорів катма, щодня щось не так. Ця критика постійно у вухах. Вже забула, коли Саша квіти мені дарував, про подарунки взагалі мовчу. На 60-річчя навіть словами не привітав. А тоді сказав, що мені нічого не треба, бо в мене все вже є.
Вадим мій також виріс доволі егоїстичним, адже такий приклад мав. Я розумію, що сама десь винна в тому. Не треба було змалку йому догоджати, мав би самий все робити. Зараз він вже одружений. Невістка хороша, та постійно скаржиться, що їй бракує уваги та піклування. Натомість щодня самі зауваження. До болю знайома мені історія.
Тож одного дня мені подзвонили й сказали, що з’їжджають з квартири моєї мами. Там маленька однушка, без ремонту, котру ми здавали за 150 доларів. Я нікому ні слова не сказала, зібрала речі й переїхала. На вечір чоловік почав дзвонити.
– Ти де? Коли вечеря буде? Я ж голодний! Чи тобі байдуже!
– Та насправді це вже не моя справа. Самий! Я на розлучення подаю!
– Ти що жартуєш?
– Ні, серйозно!
– Та що тебе вкусило? Давай бігом додому!
– Бувай.
Я кинула трубку. Минуло десять хвилин і мені зателефонував син.
– Мамо, що сталось?
– Нічого, все добре.
– А чого ти татові якусь нісенітницю наговорила?
– Я все чітко сказала. Сину, я хочу жити сама, хочу спокою. Тому буду розлучатися!
– Ти чого? В 63 роки розлучатися. Робити нічого? А як же тато без тебе?
– То вже не мій клопіт. Мені набридло все життя йому догоджати і слова доброго у відповідь не отримувати. Сину, задумайся, як і ти так будеш з дружиною – вона теж не витримає!
– Що за дурниці? Нащо на старість самій залишатись? І де ти житимеш?
– Квартиранти з’їхали, на квартирі.
– Я думав, ти мені її віддаси.
– Отримаєш після моєї смерті. Ти ж маєш, де жити!
– Мамо, я на неї розраховував. Хотів продати та дачу купити!
– Ну, що я зроблю. Я так вирішила.
Син помітно образився. Тиждень зі мною не говорив. Вочевидь за цей час батько добряче його дістав, адже він не звик самий готувати, прати й прибирати. Вадим подзвонив мені знову.
– Повернись, до тата! Бо я не можу до нього щодня бігати!
– То не бігай! Сину, я не повернусь!
– Нащо ти таке витворяєш? Ти ж мені псуєш життя і всі плани!
– Мені шкода!
– Я ти не повернешся до нього – забудь, що сина маєш!
– Дарма ти так, сину!
Відтоді минуло кілька тижнів, мені дуже добре самій, я наче на курорті, зі мною спілкується лише невістка. Ось мені її шкода, адже Вадим зриває на ній злість. Утім вона мене підтримує і вже каже, якщо мій син не зміниться – також піде. Мені прикро, що я її надихнула, не хотіла руйнувати сім’ю сина. Та з іншого боку, чому людина має страждати у відносинах? Скажіть, от що б ви робили на моєму місці?
