Мене запросили познімати весілля в РАГС. Нареченій, майже рік тому, подруга подарувала мій сертифікат на фотосесію. Ось він і став в нагоді… Ми не знайомі…
Будній день без особливих святкувань. Зазвичай від таких зйомок нічого не чекаєш. Пара мого віку, другий шлюб у обох. Замість мами у нареченої в почесних гостях її син підліток.
Наречений – військовий, дужий дядько з сумними добрими очима. З ним його побратими. Церемонія все не починалась, чекали ще одного почесного гостя, зі сторони нареченого. Вразило те, що робітниці РАГСу не влаштовували розбір польотів і теж чекали на одного почесного гостя, більше години (я вже думала буде Залужний).
Все ніяк не дочекались і вирішили починати без нього… Я перша зайшла в зал, зняти стандартну фотку зі свідоцтвом, шампанським і каблучками… Коли побачила пару, ком застряг в горлі: ВІН – з Северодонецьку, ВОНА – з Криму… Люди з втраченим домом, з втраченим всім…
Що їм прийшлось пережити за ці 9 років?!… Але вони продовжують жити і вірити в щастя! Заграла музика, наречені увійшли до зали…
Далі все по шаблону… Одягають каблучки, ставлять підписи, стають в арку навпроти гостей, їх оголошують чоловіком і дружиною… я дивлюсь крізь камеру на нареченого, він дивиться в одну точку, ніби не з нами, ніби бачить щось дуже страшне і очі стають ще сумнішими, він закляк і майже не дихає.
Розвертаю камеру на 180 градусів і бачу в залі довгожданного гостя… І це не Залужний, це юнак, вчорашній школяр в брудній військовій формі з розпізнавальним скотчем на ногах і руках, на реглані маркером написано «Командир», біля РАГСу стоїть його розбитий, прострелений позашляховик, яким він щойно дістався на весілля батька, з самого фронту.
В цей момент батько обіймає сина, вперше з початку війни… Дивлюсь на них, перестаю щось чути, здається падаю в кролячу нору і лечу донизу безкінечно… Сльози самі течуть і їх не зупинити. В залі всі плачуть, але так тихо, ніби бояться своїми емоціями порушити обійми найрідніших…
Церемонімейстер намагається крізь сльози, щось сказати в мікрофон, але замовкає, бо не в силі… Цей молодий командир був підлітком коли почалася війна в його місті, він обрав військову професію і пішов захищати свою землю.
Шикуємося в ряд на сходах РАГСу: він, вона і їх сини… вони більше не виглядають, як наречені, вони – батьки з важким серцем. Очі його сина це порожнеча, в яку неможливо дивитися. Очі її сина – сповненні впевненості і спокійної рішучості.
Поки для нас це: «аби нашим дітям не довелось воювати», чиїсь вже на війні… Потім біля РАГСу родинне фото, наречений просить почекати, хоче перевдягнутися у вишиванку. Наречена пояснює: треба батькам в окупацію відправити фотографії, якщо вороги побачать, що їх син військовий їх можуть вбити…
Фото не виставляю, війна триває… Колись вона закінчиться і про них напишуть книги… А поки тримаємось, донатимо, молимось за кожне життя і віримо в Перемогу!”
