Пізній зимовий вечір був. У кутку біля вікна стояла та величезна пухнаста ялинка, вся у гірляндах, що миготіли вогниками. Зверху звисав різноколірний «дощик», ледь похитуючись, переливався.

До спальні зайшла дружина, і, підморгнувши чоловікові, показала конверти.

— От! — усміхається Марина. — Давай подивимося, що діти замовили на Різдвяні свята. Треба вже купувати подарунки… Денисе! — штовхає вона чоловіка, що лежав на боці. — Спиш?

Чоловік повертається, збиває подушку і сідає. Жінка обережно розкриває один конверт, читає послання.

— Ого! — дивується вона. — Уявляєш, Олежик замовив гелікоптер на пульті управління… Треба глянути, скільки вони коштують. Думаю, недешево. Так! Що ж донечка замовила, подивимося.

Поки дружина читала лист доньки, Денис замислився. Згадав він свій новорічний подарунок. Йому тоді теж, як сину Олегові, було сім років. Те саме передчуття Нового року, ялинки й подарунків.

Хлопчик прибіг із вулиці весь у снігу, з розчервонілим обличчям. На кухні за столом, схиливши голову на руки, плаче мама. Батько дістає з антресолі валізу.

— Тату! Тату! — кричить радісний Денис. — Вовці батько ключку купив справжню, уявляєш! Тату, ну зроби мені теж ключку. А то хлопці грають у хокей, а я чекаю, поки хтось втомиться. Я теж хочу…

Батько мигцем глянув на сина й пройшов до кімнати. Хлопчик біжить за ним.

Розгублено дивиться, як батько квапливо складає свої речі у валізу.

— Тату, а ти що, їдеш? — здивовано запитує хлопчик, розглядаючи, як батько набиває валізу. — Далеко?

— Далеко й надовго! — сухо відповів батько й вийшов у передпокій.

Швидко одягнувся, вийняв із кишені ключі й поклав на полицю біля дзеркала. Озирнувся на розгубленого сина.

— Бувай! — кивнув батько й вийшов.

Денис забіг у кухню й почав смикати матір за рукав халата.

— Мамо, а мамо! — гукає хлопчик. — Куди пішов тато?

Катерина підняла заплакане обличчя з червоними очима й зітхнула. Потім обійняла сина.

— Тато більше не повернеться! — повідомила вона, стримуючи сльози, заплющила очі, але вони текли струмком. — Він пішов назавжди. У нього тепер інша родина. Їсти хочеш, Денисе? Там суп ще гарячий…

Хлопчик не розумів, як може бути родина десь там, якщо мама й він тут. Він був упевнений, що тато повернеться, треба просто попросити Святого Миколая.

Він вискочив на вулицю й побрів до автобусної зупинки. «Тільки б устигнути, і тато не поїхав далеко!» — думає хлопчик, розглядаючи прикрашену вітрину магазину.

Раптом він помітив, як із сусіднього дитячого садка виходить справжній Святий Миколай. Той ніс величезний мішок подарунків. Денис кинувся йому назустріч. Підбіг впритул, схопився за його рукав і, захекавшись, почав:

— Діду… я… мені…

— Тобі чого, Денисе? — запитує казковий старий голосом сусіда дядька Паші. — Подарунок, мабуть, хочеш отримати?

— Ні! Миколаю, мені не потрібні ніякі подарунки! — відповідає хлопчик, дивлячись у вічі старому. — Ні ковзанів, ні навіть цукерок не треба!

— Чого ж тобі потрібно? — питає сусід дивлячись запитально. — Ну?

— Зроби так, щоб тато повернувся додому! — відповідає Денис. — Мама плаче… Нам без нього погано. Поверни його, дідусю!

— Я… Я поговорю з твоїм батьком, — «мнеться» дід і зітхає. — Тільки не знаю…

— Ти ж «чарівний»! — кричить хлопчик. — Поверни його нам із мамою!

Той зняв «рукавицю», поплескав хлопчика по плечу й, мовчки, пішов.

Батько не повернувся. Денис більше не вірив у ні в кого й ніколи його ні про що не просив. Новий рік вони з мамою зустріли удвох. Подивилися телевізор, поїли і пішли спати.

А через шість років, у такий самий передсвятковий, зимовий день мама привела Івана Васильовича. Чоловік середніх років, із невеликою «лисиною» й широкою відкритою усмішкою. Вони довго, перешіптуючись, роздягалися в передпокої. Нарешті, чоловік, поправляючи волосся, а мати, відкашлюючись, увійшли на кухню.

Денис уважно й здивовано глянув на гостя. З того дня, як пішов батько, у їхній квартирі не було сторонніх.

— Денисе, познайомся, — почала мати, помітно хвилюючись. — Це Іван Васильович — він житиме з нами. Ми сьогодні розписалися, синку.

Денис відкрив рота й витріщився на чоловіка.

— Почекай, Катрусю, — звернувся Іван до матері, і легенько відштовхнув її від себе. — Ти йди. Я сам поговорю. По-чоловічому. Він хлопець дорослий…

Мати вийшла, зачинивши за собою двері. Іван сів за стіл навпроти Дениса й уважно подивився йому в очі.

— Розумієш, Денисе, — говорить він. — Я кохаю твою маму й хочу, щоб вона була щаслива…

— А я? — обриває його Денис і зухвало дивиться на нього.

— Ти… — чоловік видихнув і поклав руку на плече підлітка. — Ти сам вирішуй, хочеш бути щасливим чи ні. Ти ж уже дорослий!

— Як це? — не зрозумів хлопець.

— Знаєш, хлопче, — почав Іван. — Людина щаслива рівно на стільки, на скільки вона це сама собі дозволяє! Хочеш бути щасливим — будь! Тільки відпусти із себе всі образи на батька, усю злість, — чоловік хитро усміхнувся й нахилив голову. — Вони тобі не потрібні, якщо ти дійсно хочеш стати щасливим. Батька я тобі, звісно, замінити не зможу, але сином ти мені стати зможеш. Це точно!

Через два дні за святковим столом вони втрьох кричали, запалюючи бенгальські вогники, і вітали одне одного.

А наступного дня вирушили в театр. Іван подбав і заздалегідь дістав квитки.

Коли вони протискалися крізь натовп охочих потрапити на виставу, які благали продати квиточок, Денис гордо йшов, поглядаючи на Івана.

Той вів їх, тримаючи під руки з одного боку дружину, а з іншого — сина.

У буфеті вони з матір’ю розмістилися за столиком, спостерігаючи за галасливими відвідувачами. Іван приніс морозиво в вазочках, посипане горішками й полите варенням.

Денис помітив, як мама й Іван усміхаються одне одному. Їм добре. Зачерпнувши ложечкою морозиво, Іван відправив його до рота й весело підморгнув Денисові. Хлопчик не зміг стримати усмішки у відповідь.

Пролунав дзвінок, потім другий. Глядачі розсілися, світло згасло. Денис так і не згадав потім назву тієї п’єси, але запам’ятав, як батьки тримали одне одного за руки.

Їхнє переживання, хвилювання. Іван спійма погляд хлопчика на собі й обійняв його за плечі, притискаючи до себе. Денис відчув, що вони родина, справжня родина.

На душі стало добре й легко.

Через рік з’явилася сестричка Настя. Ця подія ще більше всіх зблизила.

— Денисе! — кричить дружина, штовхаючи його в плече. — Ну, що думаєш? Віра дівчинка вже доросла — їй одинадцять років. Може, купимо їй хороший телефон…

— Завтра вирішу! — відповів чоловік і повернувся на бік. — Спи, Марино! Я сам розберуся, кому й що дарувати.

Уранці подружжя снідає. Семирічний заспаний син Олег сідає за стіл. Морщиться й недбало відсуває тарілку.

— Мамо! — вимагає він. — Дай мені шоколадні пластівці. Ці не хочу!

Марина зіскакує й насипає синові в іншу тарілку. Увійшла донька.

— Усім привіт! — підняла вона руку й сіла поруч із братом. — Що на сніданок? Ні, я не буду.

— Діти! — голосно почав батько, розглядаючи сімейство. — Щодо різдвяних подарунків…

Усі пожвавилися й уважно дивляться на батька.

— Олеже, Віро, а що б ви попросили, — він зробив паузу й обернувся на дружину. — Якби дізналися, що ми з мамою розлучаємося?

Віра криво усміхнулася. Дружина здивовано дивиться на чоловіка, кліпає очима.

— Ура! — закричав Олег. — Ура-а-а!

Йому прилетів «потиличник» від сестри.

— Ти чому радий? — сердито питає Віра. — Дурненький!

— Сама дурна! — дражнить брат, показуючи їй язика. — Подарунків буде вдвічі більше! Один від тата, інший від мами! Я розумний!

— Ні! — заперечує батько. — Це тільки хороші хлопчики отримують подарунки. А ти — жадібний егоїст. Ти залишаєшся без подарунка.

Денисові сумно, що його діти такі егоїсти. Він устав і вийшов під загальне мовчазне здивування.

— Мамо, а ви що, правда розлучаєтеся? — питає Віра.

— Уже не знаю… — мнеться мати й виходить слідом за чоловіком.

Через день Олег зазирає в спальню до батька й обережно заходить, сів поруч на ліжко. Денис читає книжку.

— Тату, знаєш… — мнеться він. — Ну їх… ці подарунки! Ви тільки не розлучайтеся з мамою. Нам так добре всім разом, добре?

Батько суворо глянув на сина, що морщив носа й зібрався заплакати, та й усміхнувся.

— Іди спати! — команду він. — Там подивимося…

Уранці, після новорічної ночі, під ялинкою опинилися всі подарунки: і дітям, і дружині, і Денису.

Отак, бачите, життя деколи робить такі «викрутаси»: одне прохання дитини не повернуло батька, але натомість привело в дім людину, яка навчила, що щастя — це вибір і дозвіл бути вдячним.

А син, що подорослішав, зберіг це розуміння й зумів торкнутися серця власної дитини. Бо ж найбільший подарунок — це таки родинне тепло, а не річ. А ви вірите, що варто лише «відпустити образу», як життя одразу налагоджується?