До мого весілля залишається рівно місяць. Усе вже було майже готове – запрошення гості отримали, завдаток за ресторан дали, мою сукню з дня на день вже треба забирати з салону.
Я ходила щаслива, бо здавалося, що в житті нарешті мрія про весілля, як у принцеси, от-от здійсниться!
Я давно зустрічаюся з Мироном і справді його кохаю. Він із великої родини: мама, тато, бабуся, троє братів і сестра. Знала, що після весілля ми, швидше за все, житимемо в батьківській хаті, і спочатку мене це не лякало.
– Місця всім вистачить! Батьки взагалі нам окремий поверх виділяють. Нащо витрачати гроші на оренду чи купувати квартиру, коли все готово? – переконував наречений.
Мирон завжди з гордістю розповідав про свого батька. Казав, що той роками гарував у Німеччині, підняв сім’ю, збудував великий дім, усім дітям допоміг з квартирами, бабусі зробив операцію.
Минулого тижня приїхала моя мама з Барселони. Так вийшло, що не було нагоди познайомити батьків. А тут якраз мама перед Великоднем отримала відпустку.
Привезла гроші на весілля, подарунки, ще й спеціально купила нову сукню, записалася в салон, щоб гарно виглядати на знайомстві зі сватами та справити ефектне враження.
Спочатку все було ніби нормально. Великий стіл, наїдки, розмови про все на світі – і особливо про наше весілля.
Але вже за годину помітила, що мама якось дивно на мене дивиться і кілька разів копнула мене під столом.
Я спершу не розуміла, що сталося. А потім придивилася до того, що відбувається за столом, і мені стало моторошно.
Свекор, пан Василь, не давав своїй дружині спокійно сісти ні на хвилину:
– Ану принеси хліб.
– Ану подай салат.
– Ану забери тарілки.
Говорив до неї так, ніби вона не дружина, а прислуга.
Пані Світлана тільки й бігала з кухні до столу і назад. Вона навіть нормально не поїла. Я бачила, як вона сіла на краєчок стільця, а він одразу гаркнув:
– Ти що, вже відпочивати надумала? В гостей келихи пусті!
Моя мама не витримала і тихо сказала:
– Пані Світлано, давайте я допоможу, я сама зайду на кухню по келихи, а ви хоч трохи посидьте.
Але не встигла вона договорити, як пан Василь різко перебив:
– Ви в гостях, то й сидіть. Свєтка! Ти ще довго будеш штани просиджувати? Не бачиш, що людям налити треба? Ану швидко в пивницю по вино!
У хаті на секунду стало так тихо, що мені аж соромно стало. Я глянула на Мирона, думала, він хоч щось скаже батькові. Але він сидів спокійно, ніби так і треба. Ще й далі їв собі, навіть очей не підняв.
Потім свекор почав хвалитися:
– Я все сам своїми руками заробив! Сам! Якби не я, нічого б тут не було!
І знову до дружини:
– Чого стоїш? Неси ще м’ясо! І серветки, он, бачиш, тут брудно. Що ж ти мене перед свахою позориш?!
У мене в той момент всередині все стиснулося.
Мама ледве досиділа до кінця гостини. Дорогою додому вона мовчала, а вже ввечері сіла навпроти мене на кухні й сказала:
– Доню, роби що хочеш, але я проти цього весілля.
Я аж розгубилася:
– Як це – проти? Мамо, до весілля місяць.
Вона подивилася на мене дуже серйозно:
– А ти бачила, як Мирон сидів і мовчав? Його батько знущається з матері в нього на очах, а для нього це норма.
– Ну, може, він не хоче лізти в їхні стосунки.
А мама тільки рукою махнула:
– Не хоче лізти? Та сьогодні він мовчить, коли принижують його матір. А завтра так само буде ставитися до тебе.
Після цих слів я довго не могла заснути. Перед очима стояла одна й та сама картина: пані Світлана з мискою в руках, свекор, який на неї кричить, і Мирон, який сидить, ніби нічого страшного не відбувається. Мені стало по-справжньому страшно.
Я все ж спробувала поговорити з Мироном. Сказала йому прямо:
– Я не хочу після весілля жити з твоїми батьками. Давай знімемо квартиру.
– Ще чого. Я з хати нікуди не піду.
– Я не хочу такого життя, як у твоєї мами.
А він образився:
– Не вигадуй. У нас усе буде по-іншому.
Але я не бачу, щоб було “по-іншому”. Якщо чоловік виріс у такій атмосфері й вважає це нормальним, то що зміниться після весілля?
Тепер я стою перед вибором: я кохаю Мирона, але боюся стати служницею в чужому домі.
Скажіть чесно, як би ви вчинили на моєму місці: скасували б весілля чи дали б Мирону ще один шанс?
