– Я вісімнадцять років жила для вас, – сказала я. – І далі виконуватиму обов’язки дружини та матері. Але ці гроші були мої! – Лише моїми. І я витратила їх на те, що зробить моє життя легшим. І якщо вам це не подобається, це ваші проблеми, а не мої!
– Ти не можеш сама розпоряджатися такими великими грішми! – Вигукнув Андрій.
– Чому це? – я аж дихати перестала від обурення!
– Ну, тому що… – чоловік зітхнув. – Така сума – це все-таки не дрібка родзинок. Хіба не будемо разом вирішувати, куди їх подіти?
– Загалом, це гроші зі здачі в оренду бабусиної квартири, – сказала я. – Я її чотири роки здавала. Пам’ятаєш, як ти сказав, що це моя спадщина, моя морока, розбиратися я повинна сама? Ну ось я і розібралася, накопичила суму.
– Так … Але я думав, що ти за дріб’язок її здаєш! – він різко обернувся, і мав такий вигляд, ніби я в нього з кишені витягла гаманець. – Звідки ж я знав, що там такі гроші?
Взагалі-то, я чекала на цю сцену з того дня, як забула прибрати зі столу банківську виписку. Андрій її побачив і три дні ходив, як у воду опущений, а вчора за вечерею його прорвало.
Почалося все безневинно начебто. За вечерею я просто сказала, що у суботу поїду машину дивитися. Не нову, звичайно, але таку, щоб була в нормальному стані.
Андрій похлинувся і глянув на мене. Марія, наша шістнадцятирічна дочка, впустила виделку. А Костя, вісімнадцятирічний син, просто дивився на мене, ніби я оголосила, що відлітаю на Марс.
– Машину? – перепитав Андрій. – Яку ще машину?
– Звичайну, – знизала плечима я і назвала марку автомобіля, – дві тисячі вісімнадцятого року. Сріблястий.
І тут розпочалося. Наче я відкрила скриньку Пандори, і звідти полізли всі сімейні демони разом…
Спершу мені зателефонувала Наташка, зовиця. Я навіть не знаю, як вона дізналася. Чи то Андрій сказав їй про моє «багатство», чи то у них там своя система оповіщення працює, на кшталт сигнальних багать.
– Оленко, сонечко, – буркнула вона в слухавку таким голосом, що я відразу насторожилася.
Наташка ніколи не називала мене сонечком.
– Я чула, що в тебе з’явилися вільні гроші? Як вдало! А в мене тут таке лихо, зуби зовсім розвалилися. Лікар каже, що потрібно терміново імпланти ставити, інакше взагалі без зубів залишуся. Вісімдесят тисяч всього. Ти ж не відмовиш родичці?
Я чемно пояснила, що гроші вже розподілено. Наташка кинула слухавку.
За годину приїхала свекруха. Валентина Петрівна увійшла до квартири, відчинивши двері своїм ключем.
Я сто разів просила Андрія забрати у неї цей ключ, але йому, хоч плюнь. Вона театрально ойкнула прямо у передпокої.
– Ой, Оленко, як добре, що ти вдома! Суглоби мої зовсім замучили мене, сил немає. Лікар каже, лише санаторій допоможе.
– Там же грязі спеціальні, радонові ванни… Тридцять тисяч лише за три тижні. Андрійко сказав, у тебе якраз гроші з’явилися зайві.
Гроші, які я збирала чотири роки, здаючи квартиру та економлячи на всьому, «зайвими» не були.
– Валентино Петрівно, я купую машину на ці гроші, – сказала я.
– Машину? – вона сіла на стілець у передпокої, навіть не роззувшись. – А навіщо тобі машина? У Андрійка ж є!
У Андрія й справді була машина, старенька, але на ходу. Її він використовував для поїздок на рибалку з друзями, на дачу до своїх батьків і іноді, дуже іноді, щоб відвезти мене в супермаркет за продуктами. Решту часу я пересувалася на метро і в автобусах.
– Мені потрібна своя машина, – твердо сказала я.
Валентина Петрівна заохала і почала голосити про невдячність, про те, що вона все життя на сім’ю працювала, а тепер невістка скупиться. Я мовчки вислухала двадцятихвилинний монолог і провела її до дверей.
Увечері розпочався формений цирк. Костя почав першим:
– Мамо, ну ти ж обіцяла мені на гітару дати! На електрогітару! Я вже пацанам сказав, що в мене буде свій гурт!
– Я не обіцяла. Я сказала, що подумаю.
– Ну, мамо! Усього двадцять тисяч!
– Усього?
Марія не відставала:
– Мамо, а мені на курси візажистів треба! Там знижка зараз, лишилося два дні! Якщо не запишуся, потім удвічі дорожче буде! Це моє майбутнє, моя професія!
– Маріє, ти минулого місяця хотіла бути психологом.
– Ну то й що? Я шукала себе! А тепер знайшла!
Андрій мовчав, але я бачила, як він дивиться на телефон. Там, у браузері, було відкрито сторінку з надувними човнами. З двигунами. За сорок тисяч.
– То що там щодо човна? – нарешті не витримав він. – Ми ж з тобою казали, що разом відпочиватимемо на природі.
– Ми говорили про намет за три тисячі, а не про човен за сорок, – відрізала я.
– Але ж човен краще! – вигукнув чоловік. – Ну ось уяви, ми з тобою на озері, романтика…
Романтика… Чотири роки я вставала о шостій ранку, щоб встигнути з’їздити в ту квартиру, перевірити, чи все гаразд, зустріти подобових квартирантів, прибратися і вирішити проблеми, якщо вони є. Чотири роки я відкладала ці нещасні гроші з оренди!
І ось тепер родичі чомусь дружно вирішили, що ці гроші – спільні.
– Так, все, – сказала я, встаючи з-за столу, – завтра о десятій ранку я їду купувати машину. Якщо хтось хоче зі мною – милості прошу. Якщо ні, то побачимося в обід.
– Ти не маєш права! – Вибухнув Андрій. – Це сімейні гроші!
– Це мої гроші! Від моєї квартири. Яку я здавала, поки ти купував собі нові спінінги та ехолоти.
– Я працюю і можу витрачати свої гроші на що хочу! – продовжив обурюватись чоловік.
– І я працюю! Весь будинок на мені вже вісімнадцять років. Причому безплатно. Готую, перу, прибираю, виховую дітей. Тож можеш вважати, що ці гроші – моя зарплата за чотири роки. І я теж витрачу їх так, як захочу!
Маша закотила очі. Костя демонстративно пішов у свою кімнату та ввімкнув музику на повну гучність. Андрій подарував мені гнівний погляд.
А я пішла спати. І спала я зі спокійною совістю і без почуття провини.
Вранці ніхто зі мною не розмовляв, і ми снідали у мовчанці. Андрій демонстративно зробив собі яєчню сам, хоча зазвичай чекав, доки я приготую. Діти уткнулися у телефони.
О десятій я викликала таксі та поїхала за машиною. Автомобіль був у відмінному стані, господиня їздила на ньому тільки у вихідні на дачу.
Коли я сіла за кермо своєї машини, мої руки тремтіли від хвилювання. Я не водила три роки, відколи Андрій сказав, що бензин дорогий, нема чого ганяти автомобіль марно.
Вдома мене зустріла ціла делегація. Валентина Петрівна, Наташка, Андрій, діти… Мабуть, вони думали вчинити мені скандал. Або навчити. Або присоромити.
Але я просто пройшла повз них на кухню, налила собі чаю і сказала:
– Машина стоїть у дворі. Срібляста. Красива. Моя! Якщо комусь потрібно буде з’їздити в супермаркет чи у поліклініку – звертайтеся. Із задоволенням відвезу.
Валентина Петрівна ахнула, Наташка щось пробурмотіла про жадібність. Андрій пішов дивитись у вікно.
– Це несправедливо, – сказала Марія.
– Що саме?
– Ти витратила усі гроші на себе!
– А на кого я мала їх витратити? – поцікавилася я. – На курси, які ти кинеш за місяць? На гітару, яка буде припадати пилом у кутку? На човен, у якому я сидітиму раз на рік?
– На зуби тітки Наташі, яка навіть на мій день народження жодного разу не прийшла? На санаторій для вашої бабусі, яка щоразу каже, що я недостатньо хороша дружина для її сина?
На кухні запанувала мовчанка. Я допила чай і встала.
– Я вісімнадцять років жила для вас, – сказала я. – І далі виконуватиму обов’язки дружини та матері. Але ці гроші були мої!
– Лише моїми. І я витратила їх на те, що зробить моє життя легшим. І якщо вам це не подобається, це ваші проблеми, а не мої!
Відповіді не було. Родичі досі ображаються на мене, але мені все одно. Чи я все-таки не мала рації?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
