Я вже дуже давно не живу в Україні. Після закінчення інституту поїхала до старшої сестри в Іспанію. Вона там заміж вийшла, спочатку я приїжджала гостювати, та ця країна, її клімат і люди завжди мені подобались. Тож згодом вирішила там залишитись. Вплинула на це ще одна подія.

Після школи я почала зустрічатись з Антоном. Це було кохання з першого погляду і вдіяти із собою я нічого не могла. Він спортсмен, гарний, високий, навчався на юридичному. На третьому курсі ми вирішили жити разом. Мої батьки були проти категорично.

 – Він награється і покине, хоч розпишіться!

 – Та ні, він не такий. Ми домовились, що зіграємо весілля, коли закінчимо університет. Та й кому потрібні ці формальності?

Ми й справді все вирішили. Я тоді відмовилась від переїзду до сестри, хоча про це мріяла. Ми планували одружитися і будувати наше майбутнє разом. Та коли Антон закінчив університет, йому запропонували роботу в іншому місті. Я ж ще навчалась.

 – Я буду приїжджати щотижня! Почекай цей рік, а там до мене переїдеш.

Я вірила йому і мала ще рік довчитися. Та минуло кілька місяців і Антон перестав приїжджати. А тоді написав повідомлення:

 – Знаєш, мабуть, рано мені ще одружуватись, пробач!

Він навіть не пояснив в чому справа, не наважився зателефонувати. І це після трьох років спільного проживання. Я була розбита вщент. Кілька місяців не знаходила собі місця, батьки вже думали до лікарні мене везти, мало не завалила сесію. А тоді мені зателефонувала сестра:

 – Та закінчи ти навчання і їдь до мене! Згодом ще подякуєш, що все так склалося. Так би побралась, дітей народила і все, а тепер в тебе є шанс! Вчи мову, а я тобі допоможу!

Її слова дуже вплинули на мене. Я взялась за навчання, пішла на курси іспанської, в мене їй хвилини вільної не було думати про колишнього. Отримала диплом і за два дні поїхала.

Іспанія вилікувала мою душу, а сестра допомогла влаштуватися. Її чоловік бізнесмен, взяв мене на роботу. Я так старалась, що досить швидко досягла успіху. Минуло два роки і я вже гарно стояла на ногах в чужій країні. Та тоді мені раптом почав писати Антон.

“Повертайся! Я так помилився! Ми мусимо бути разом. Ти моя доля”

Та я йому ніколи не відповідала. Побудувала стіну, хоча на побачення з хлопцями ходила. Та ніколи не думала про серйозні стосунки. 

Роки минали. В 32 роки я познайомилась з Дієго. Він надзвичайна людина, дуже розумний і цілеспрямований, працює у великій компанії, котра займається торгівлею. Саме з ним я наважилась на стосунки та за пів року ми з’їхались та навіть почали замислюватись про дітей. 

Та тоді почалась війна і я страшенно переймалась через батьків. Було не до того. Я вмовляла рідних переїхати до нас, а вони відмовились.

Тож нещодавно я вирішила поїхати до батьків, провідати їх і спробувати знову переконати поїхати. Адже вони на Хмельниччині, там часто неспокійно.

Всього на два тижні я приїхала, а Антон якось про це дізнався. І вже наступного дня він стояв в моїх батьків на порозі. Я знала, що він одружений, має сина, тому вкрай здивувалась.

 – Що ти хочеш?

 – Треба поговорити. Я щодня про все шкодую. Ми мусимо бути разом. Прошу повернись.

 – Куди? Ти що? В тебе сім’я! 

 – Я всіх покину заради тебе!

Не буду приховувати. Тієї миті в мене в душі була справжня буря. Згадались усі почуття, я й досі його кохала. Ми зустрілись наступного дня. Він так переконливо стверджує, що в нас все буде чудово, обіцяє. Мені страшенно хочеться вірити. Я й справді ладна все покинути та залишитися із ним. Але я боюсь зруйнувати своє життя. Адже в мене нарешті все добре. І в Антона все ж є дружина.

Порадьте, як мені бути? Йти за коханням чи ні?