— Принципово не стала нічого купувати. Ні солодкого подарунка, ні якоїсь іграшки, ні сувенірів для сина з невісткою, — розповідає Тетяна Миколаївна, зручніше вмощуючись на дивані. — А навіщо, скажіть на милість, якщо воно нікому не треба?

— І що, висловили тобі своє «фе»? — цікавиться подруга.

— Висловили, а точніше, висловила. Невісточка моя люба, Світлана. Приїхали вони до мене другого січня в обід. З порога заявили, що після мене ще до сватів поїдуть. Ну, я стіл накрила, закуски зі свята залишалися, навіть тортик був.

Поїли, чаю попили. Бачу, що й онук чогось чекає, і Світлана з таким очікуванням в очах сидить. А я зробила вигляд, що того очікування впритул не помічаю. Посиділи ще з годинку, погомоніли ні про що, а потім я їх проводжати стала.

І тут біля самих дверей Світлана затрималася й видала: мовляв, рідна бабуся єдиному онукові на Новий рік нічогісінько не подарувала. Бачте, її батьки всім подарунків накупили, чекають, а я дитині навіть пакуночка цукерок купити не спромоглася.

— А ти що на це?

— А я їй спокійно так і відповіла: я своєму синові подарувала квартиру, в якій ви зараз живете, а от від сватів такого подарунка щось не видно було. І ще додала, що минулого року я їм усім гостинці купувала.

Тільки от цукерки довелося самій їсти, бо за своїми подарунками вони приїхали аж у квітні! То нащо щось купувати, якщо воно не потрібне ні онукові, ні їм самим? — аж закипає від образи пенсіонерка.

У Тетяни Миколаївни дорослий син, невістка, онук, якому влітку виповниться вісім. Жінка живе сама, давно овдовіла. На заслужений відпочинок пішла трохи раніше — за станом здоров’я.

Суглоби крутить так, що по квартирі ще більш-менш пересувається, влітку на вулицю з ціпком вибирається — і то лише до найближчого скверу чи хлібного кіоску. А як треба кудись далі, то викликає таксі.

— А взимку, ти ж знаєш, я взагалі як у клітці сиджу, — жаліється вона подрузі. — Ти он виручаєш із продуктами, та ще доставка рятує. А з тим, як у нас комунальники сніг чистять і доріжки посипають, — мені й на ґанок ступити страшно, слизота ж неймовірна. Гуляю, в кращому разі, на балконі, та ще на лавочці біля під’їзду, коли сонечко пригріє.

Перед весіллям Тетяна Миколаївна віддала синові двокімнатну квартиру, яка колись належала ще її батькам.

Завдяки цьому щедрому подарунку молоді живуть спокійно: не туляться по орендованих кутках, не рахують кожну копійку. Змогли майже одразу завести дитинку.

Зараз подумують про другу, але без особливого ентузіазму: це ж треба буде якось житло розширювати, грошей поменшає, доведеться собі багато в чому відмовляти.

Живе син із сім’єю на іншому кінці міста. Машину мають, але візитами стареньку не балують.

— Не допросишся, — тяжко зітхає жінка. — Будь-яке прохання про допомогу невістка одразу в багнети сприймає. Мовляв, я тільки й шукаю приводу, щоб чоловіка від неї відірвати.

У гості приїжджають хіба що раз на кілька місяців, коли запрошу. До себе кличуть і того рідше — це ж треба за мною їхати, а потім ще й назад везти. Зі сватами в них якось усе значно тепліше й частіше.

Ну, хай уже, так склалося. Але торік я на них не на жарт образилася.

У грудні минулого року син із невісткою раптом виявили бажання зустріти Новий рік із Тетяною Миколаївною.

Світлана ще так щебетала по телефону: мовляв, мамо, ви не перевтомлюйтеся, ми самі все приготуємо, купимо, привеземо. Але ж, ясна річ, з порожнім столом жінка рідних зустрічати не збиралася.

З останніх сил накупила делікатесів, наготувала смачненького, ще й подарунки всім придбала.

Синові з невісткою купила гарні дрібнички, а для онука вже постаралася від душі: через сусідку знайшла і замовила крутезний дитячий снігохід і купу дорогих солодощів. Усе з доставкою до дверей, бо той снігохід не лише недешевий, а ще й важкий та габаритний.

— А тридцять першого числа в обід син дзвонить, — згадує жінка. — Каже, у Свети температура підскочила, і малий, здається, теж розхворівся — чхає, очі червоні. Перепросив, привітав з прийдешнім… Ну що поробиш, не поїде ж він сам, коли дружина з дитиною лежать.

Тетяна Миколаївна тоді сказала синові, щоб заїхав хоча б після свят і забрав подарунки.

Той пообіцяв, що неодмінно заскочить. Що саме вона приготувала, мати казати не стала — лише натякнула, що онук буде в захваті й річ неодмінно знадобиться цієї зими.

— І що ти думаєш? Не заїхав! — розводить руками жінка. — Ні після свят, ні на Водохреще, ні пізніше. Я спочатку дзвонила, просила, нагадувала. А там уже й січень минув, а син до матері так і не доїхав.

Цукерки я сама потихеньку почала їсти. Вони ж то довго зберігаються, але старий шоколад, сама знаєш, — то вже зовсім не те.

А на початку лютого, коли Тетяна Миколаївна подзвонила вкотре, слухавку взяла невістка і буквально відрізала:

— Ну що ви ще вигадаєте, аби тільки сина до себе витягнути в його єдиний вихідний? Дайте вже чоловікові з родиною побути, чесне слово!

— Син, мабуть, про ту розмову й не дізнався, — розмірковує Тетяна Миколаївна. — Але я тоді таку гіркоту відчула… Замовкла і більше про себе та ті нещасні подарунки не нагадувала.

— Знаєш, Таню, навіть якщо син і не знав про дзвінок, — хитає головою подруга, — то власна совість у нього має бути. Він же чудово знає про твої хворі ноги. Ну як можна місяцями до рідної матері не потикатися?

— А що тут скажеш… Нічого, — сумно опускає очі співрозмовниця. — Телефонує щотижня, питає, як здоров’я, а на більше… Робота в нього, дружина, син. Ніколи було.

Завітали вони до неї аж у квітні, коли від зимового снігу й калюж не лишилося й сліду. З порога радісно й бадьоро заявили мамі, що прибули за обіцяними подарунками.

Тетяна Миколаївна мовчки винесла невістці м’які капці з новорічними оленями, синові — домашню піжаму з ялинками, а потім показала на снігохід, що припадав пилом у кутку.

— Ой, ну ви б хоч попередили, що у вас саме такий подарунок! — процвірінькала невістка. — Ну нічого, зате наступної зими малий уже накатається досхочу.

Онук подивився на той снігохід із таким жалем — зараз же по асфальту не поїдеш.

А Тетяна Миколаївна знову засмутилася до сліз: виходить, якби вона одразу сказала, що подарунок по сезону, вони б примчали того ж дня. А просто так до матері навідатися — і раз на півроку вистачить?

— От тоді я й вирішила: більше я їм нічого не дарую. Принципово. Другого січня я їх у гості чекала, але до останнього не вірила, що приїдуть. Думала, подзвонять в останню мить і скажуть, що справи, чи хтось захворів знову.

Тож я з готуванням і не морочилася: що для себе на свято робила, те й на стіл поставила. І от маєш — тепер я погана бабуся! Онука привезли, ощасливили, а я навіть пакуночка цукерок не дала, — невесело всміхається Тетяна Миколаївна. — Бачте, бабуся повелася по-свинськи.

— Якщо хтось тут і повівся по-свинськи, то це точно не ти, Таню, — твердо каже подруга.

Цей життєвий епізод, від якого віє холодом куди сильнішим за січневі морози, надіслала до нашої редакції читачка. Ми лише надали тексту художнього звучання, зберігши весь біль материнської образи.

Часом у гонитві за власним комфортом діти забувають, що найбільший подарунок для літніх батьків — це не дорогі речі, а просто їхня увага та краплина тепла.

А як би ви вчинили на місці матері: продовжили б купувати подарунки, ковтаючи образу, чи теж пішли б на принцип?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!