Нещодавно я вийшла на роботу після тривалого декрету. Давно мріяла про це, адже бути мамою і домогосподаркою значно важче. Я щодня лишень робила, що готувала й прибирала. Адже маю двох дітей з різницею всього два роки. Часом до мене приходила свекруха. Казала, що допомогти з дітьми хоче, а насправді лише їла й телевізор дивилася. Десь-колись брала малих на вулицю.
Та ось нарешті я відправила молодшого в садок і повернулась на роботу. Звісно, все це було не просто. Адже домашні справи ніхто не скасовував. На вечір, після повернення додому я готувала й прибирала. Варила перше і друге на кілька днів, аби мати менше клопоту. Та досить швидко почала помічати, що навіть великих каструль не вистачає на кілька днів. Після чергового такого випадку, вирішила поцікавитися у свого Богдана.
– Невже ти все з’їв?
– Так, а що? Було дуже смачно!
– Як цілу каструлю? Як це можливо?
– Вибач, я ж чоловік!
Я вже почала перейматися, що коханий вагу набере. Хто ж їсть такими порціями? Стала з ним розмови проводити. Крім того, я проаналізувала наші витрати на харчування і збагнула, що продуктів йде значно більше. Це було дуже дивно, адже діти їли в садочку. Лишень Богдан додому на обід прибігав.
Та нещодавно мені на роботі раптово стало зле. Довелось відпроситися. Вдома я відразу здивувалась, адже двері були відчинені. Чоловік не казав, що планує раніше прийти. Перелякана я забігла на кухню і побачила просто дивовижну картину. Там стояла моя свекруха. Вона вигрібала з каструлі плов, котрий я вчора приготувала і насипала його у свій контейнер. Поруч стояли торби з іншими продуктами. Навіть половину батона вона взяла. А ще фрукти, овочі. Я не знала, що казати.
– А я вже думала в нас миші завелись.
– Ой, а ти чого тут?
– Це моя квартира! А ви що робите?
– Розумієш, раніше я тут у вас їла і грошей мені вистачало. А тепер ледве кінці з кінцями звожу.
– Ви могли сказати!
– Богдан дозволив, я не думала, що це проблема.
– Ні, проблема. Я важко працюю і після роботи мушу готувати. Розраховую на кілька днів, а харчів щоразу бракує. Ви маєте нормальну пенсію, могли б і нам допомагати, а натомість нахабно обкрадаєте.
Я була дуже зла. Ще й почувалась погано. З криком випхала свекруху. Здається, вона навіть плакала, коли йшла. Згодом повернувся Богдан, він все знав:
– Тобі що для мами рису шкода стало?
– Шкода свого часу. Нехай приходить і готує з наших продуктів, я не проти. Але ж не так потайки все виносити. Це вже занадто!
Тепер зі мною ніхто не говорить. А я вирішила, що готуватиму лише на один день. І ніяких кулінарних шедеврів – м’ясо і гарнір, не більше. Побачимо, що буде далі. А ви як гадаєте, правильно я зробила чи ні?
