Пів року тому я дізналась, що мій син загинув. До цього вважала його безвісти зниклим, адже тіло довго не могли знайти. Моя надія не вмирала. А тоді якось подзвонили й повідомили, що везуть “на щиті”.

Мого Миколу усе наше невеличке місто зустрічало, навколішках з квітами. Йому ж лишень 24 роки було. Так хотів воювати, не могла переконати не йти на війну, зі мною залишитися. 

Поховали мого синочка на місцевому цвинтарі, там, де й інші члени нашої сім’ї спочивали. Я якось не замислювалась над тим, до якої конфесії це місце належить. Просто сюди мені ближче, інший цвинтар за містом далеко. Чесно кажучи, я й обмірковувати тоді все не могла. Наче в тумані. 

Минуло кілька днів після похорону і я прийшла до сина. Вже здалеку помітила, що щось не так. А тоді збагнула – нема прапорів, ані жовто-блакитного, ані червоно-чорного. Інших могил зі стягами також не було. Коли ж підійшла ближче – жахнулася. Кудись зникли квіти й дорога лампадка, котру моя сестра купила. Таке враження, що хтось навмисно все поперекидав. 

Усе це мене страшенно засмутило. “Хто ж так міг вчинити…” – все думала я. А тоді йшовши зі цвинтаря, побачила позаду церкви поруч в купі просто на землі лежали прапори. Поруч там щось робив хлопчина в рясі, я вирішила в нього спитати:

 – А чого ж прапори на землі, як непотріб, а не біля могил?

Він косо подивився і втік в церкву. Я нічого не розуміла. Дорогою додому зустріла знайому, в розпачі все розповіла їй.

 – Хто ж так робить? Як можна?

 – Дорогенька, а чи ти не знала? Ще кілька років тому священник з тієї церкви взагалі Героїв там ховати не дозволяв.

 – Як це? Чому?

 – Бо там церква московського патріархату. І цвинтар теж при ній. От прапори й знімають.

Словами не передати, як це все мене засмутило. Невже таке може бути на третій рік війни? Чи в тих попів серця немає? Згодом я знову принесла прапор на могилу, та його знову забрали. Зчинила скандал і пригрозила, що всі знатимуть про ці зрадницькі витівки. Та тепер вже знаю, що таке в нашому місті трапляється постійно. І як миритися?