Ніколи не думала, що ім’я дитини здатне розколоти родину. Здавалося б – дрібниця, але для нас воно стало справжнім полем бою.

Син народився після довгих років очікування. Я пам’ятаю, як тримала його на руках у пологовому й плакала – від щастя. Ми з чоловіком пройшли крізь лікарні, аналізи, мовчазні молитви ночами. І от він – наш хлопчик. 

А от з іменем у нас ніяк не складалося.

– Дмитро? – питав чоловік.

– Ні, ніби гарно, але не його.

– Сергій?

– Занадто звично.

– Юра?

– Ні.

Ми перебрали десятки імен. Українські, міжнародні, старовинні, сучасні – жодне не “лягало”. Бо хотіли щось не звичне і таке, що запам’ятається. Аж поки одного вечора чоловік не сказав жартома:

– А якщо Дрого?

– Як з “Гри Престолів”?

– Так. Він же сміливий, сильний, воїн. Не зламався, не був нікчемою. Я хочу, щоб наш син був таким.

Я замовкла, подивилася на нашого малюка, і в голові ніби клацнуло.

– Дрого… Знаєш, а йому підходить.

Ми сміялися, як діти. Вперше за довгий час були абсолютно впевнені. Помилка була в одному – ми розповіли родичам.

Першою дізналася моя мама. Телефонна тиша тривала кілька секунд, а потім:

– Що?!

– Мамо, спокійно…

– Ти з глузду з’їхала? Яке ще Дрого? Це ж не ім’я, а кличка для собаки!

За мамою підтягнулися всі. На сімейному обіді почався справжній скандал.

– Назвіть Дмитром! – кричала тітка Галя. – Ну воно ж хоч схоже!

– Або Тимофій! – підхопив дядько. – Гарне українське ім’я!

– Сергій, Юра – що вам не так?! – лунало з усіх боків.

Я намагалася пояснити:

– Ми хочемо особливе ім’я. Це наш син.

Але тоді слово взяла бабуся. Вона повільно підвелася, перехрестилася і сказала:

– З таким іменем дитину в церкві не похрестять. А без хрещення – не можна. Ви хочете, щоб він без Божої ласки жив?

– Бабусю, зараз 21 століття…

– Мовчи! Я життя прожила!

Крапкою стала двоюрідна сестра Оля. Вона театрально зітхнула й сказала:

– Ви хоч знаєте, що той герой помер? Це ж погана прикмета! Назвете – накличете біду.

Я не витримала:

– Ти серйозно? Це серіал!

– Прикмети не обговорюються.

Після того дня почалося пекло. Телефони замовкли; нас перестали запрошувати у гості. У сімейному чаті – тиша або колючі повідомлення: “Подумайте ще”, “Не ламайте дитині життя”.

Мама плакала в слухавку:

– Я не зможу це вимовляти…

Ми з чоловіком сиділи вночі на кухні.

– Може, справді Дмитро? Хоч удома Дрого…

– Ні, якщо зараз здамося – вони завжди вирішуватимуть за нас.

Тепер родичі з нами не спілкуються. Хрестини – під питанням. 

А я дивлюся на свого сина, який спить у ліжечку, стискаючи маленький кулачок, і думаю: як дивно, що дорослі люди можуть так люто воювати через ім’я. І як страшно, що замість радості через нове життя вони обрали сварку. Його звати Дрого, і я не соромлюся цього.

Як вважаєте, варто прислухатись до порад рідні?