«Вимітайся звідси, і щоб духу твого тут не було через годину!» — ці слова мого чоловіка Романа прозвучали не як грім серед ясного неба, а як фінальний акорд старої, фальшивої пісні, яку я слухала сім років.

Я стояла посеред нашої затишної вітальні й дивилася, як він методично вигрібає мої речі з полиць. Поруч, у моєму улюбленому кріслі, сиділа свекруха, Тамара Петрівна. Вона неспішно попивала чай з моєї улюбленої порцелянової чашки й дивилася на мене з таким виглядом, ніби нарешті дочекалася кінця нудного серіалу.

— Ромчику, ну навіщо ти так галасуєш? — її голос був солодким, як перестиглий мед. — Оксанка ж дівчинка розумна. Вона сама розуміє, що сім років ми її терпіли суто з доброти душевної. З однією валізою прийшла — з однією і піде. Справедливість, знаєш, вона така.

Я дивилася на них і не вірила своїм вухам. Сім років я намагалася бути ідеальною невісткою. Пекла її улюблені пироги, возила по лікарях, вислуховувала нескінченні скарги на сусідок і високий тиск. Я думала, що ми — сім’я. Виявилося, я була просто зручним персоналом, який не потребував зарплати.

— Романе, може, ми просто спокійно поговоримо? — мій голос зірвався на шепіт. — Ми ж планували поїхати на оздоровлення в листопаді…

Він зупинився і глянув на мене, як на якусь набридливу муху. — Яка поїздка, Оксано? Я вже взяв квитки. Тільки не для тебе. Ми з Альоною летимо. Альона — це людина, яка мене надихає, яка дає мені енергію, а не висмоктує її, як ти. Мама права, ти завжди була баластом. Ні кар’єри нормальної, ні дітей… Я втомився тебе тягнути.

Альона. Отже, її звати Альона. Це не був раптовий порив гніву. Це був сценарій, який вони розігрували за моєю спиною місяцями. І Тамара Петрівна, звісно, була головним режисером.

— Альоночка — дивовижна дитина, — вставила свекруха, підводячись. — З поважної родини. Батько її в управлінні працює, велика людина. Не те що твій… як його… лісник? Чи хто він там у тебе у своїй глушині? Тільки дровами й пахне.

— Мій батько — гідна людина, — глухо відповіла я, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок.

— Гідність на хліб не намажеш, мила, — відрізала Тамара Петрівна, підходячи до мене майже впритул. — Подивися на себе: бліда, вічно чимось незадоволена. Ти справді думала, що мій син все життя задовольнятиметься такою дружиною? Ми терпіли тебе, поки Ромчик квартиру не купив — на мої гроші, між іншим. Тепер це його житло, і воно має належати тій, хто на це заслуговує.

Роман у цей час різко відчинив вікно. До кімнати увірвалося мокре, холодне повітря. Осінній дощ бив по підвіконню, ніби намагався попередити про щось.

— Що ти робиш? — скрикнула я, коли він схопив мій улюблений светр, який мені подарував батько на день народження.

— Звільняю простір для нового щастя! — гаркнув він і розтиснув пальці.

Светр сірою грудкою полетів униз, прямо в багнюку жовтневого двору. За ним полетіли джинси, блузки, туфлі. Тамара Петрівна тихенько засміялася, прикривши рота долонею. — Ой, Ромчику, дивись, як летить! Прямо в калюжу! Якраз під стать її амбіціям.

Я стояла посеред кімнати, обхопивши себе руками. Мій світ руйнувався буквально на очах, під акомпанемент зловтішного сміху жінки, яку я звикла називати мамою. Роман у якомусь несамовитості вивалював вміст моїх ящиків. На підлогу летіли фотографії, книжки, дрібнички, які були мені дорогі.

— Все, Оксано. Ключі на стіл — і на вихід. Речі підбереш на вулиці, якщо їх ще не розтягнули безхатьки, — сказав Роман, важко дихаючи.

Я дивилася на них і розуміла: у цих людях немає жодної краплі людяності. Тільки холодний розрахунок і радість від того, що вони нарешті можуть скинути маски. Я повільно зняла зв’язку ключів і поклала її на комод. Руки тремтіли, але всередині раптом стало порожньо і дуже тихо.

— Я піду, — сказала я. — Але пам’ятайте: земля кругла.

— Ой, налякала! — пирхнув Роман. — Іди вже, кругла ти наша.

Я вийшла в під’їзд, навіть не вдягнувши плаща — він теж полетів у вікно. Свекруха визирнула на поріг, щоб подивитися мені вслід. — І не думай повертатися! Я сьогодні ж замки зміню! — крикнула вона мені в спину.

Я спускалася сходами, і кожен крок віддавався болем у скронях. Вийшовши у двір, я побачила свої речі, розкидані по мокрому асфальту. Сусідка з першого під’їзду, пані Валя, стояла з парасолькою і з жахом дивилася на цей погром. — Оксаночко, дитинко, що ж це коїться? Хіба ж так можна з людиною? — прошепотіла вона.

Я не відповіла. Я просто почала збирати мокрі речі до купи. І в цей момент до під’їзду повільно підкотив великий чорний автомобіль. Не якийсь там блискучий лімузин, а строгий, потужний позашляховик, вкритий пилом, ніби він пройшов довгий і непростий шлях.

Двері відчинилися, і з машини вийшов чоловік. Високий, сивий, у простому, але дуже добротному пальті. Він оглянув двір, побачив розкидані речі, мене, що сиділа в калюжі, і його обличчя наче перетворилося на камінь.

Це був мій батько, Петро Олексійович. Той самий «лісник з глушині», над яким так любила жартувати свекруха. Він не став нічого питати. Просто підійшов, зняв пальто і накинув мені на плечі.

— Доброго дня, доню, — тихо сказав він. Голос його був спокійним, але в ньому відчувалася така сила, від якої ставало лячно й надійно водночас. — Я відчував, що треба приїхати раніше.

Я уткнулася йому в груди і нарешті дала волю сльозам. — Тату… вони все викинули… вони сказали, що я ніхто…

Батько погладив мене по голові. Він підняв погляд на наше вікно на третьому поверсі. Там у отворі все ще маячили дві постаті — Роман і його мати. Вони спостерігали за моїм фіналом, як їм здавалося.

— Ходімо, Оксано, — сказав батько. — Нам треба забрати решту.

— Тату, там більше нічого немає. Вони викинули все, що вважали моїм.

— Ні, — ледь помітно посміхнувся батько. — Вони забули про одну маленьку, але дуже важливу деталь. Документи на цей будинок.

Я завмерла. У голові почали спливати уривки розмов багаторічної давності, на які я тоді не звернула уваги.

— Піднімаємося, — скомандував він.

У цей час нагорі Тамара Петрівна, побачивши машину і статного чоловіка, напружилася. Вона ще не зрозуміла, хто це. Думала, можливо, якийсь мій знайомий або таксист. Але коли вона побачила, що ми рішуче прямуємо до під’їзду, її обличчя спотворилося від обурення.

— Ромчику! Вона повертається! Та ще й когось привела! — заверещала вона на всю квартиру.

Батько йшов попереду, і його кроки бетонними сходами лунали, як удари дзвона. Я ледве встигала за ним, кутаючись у його величезне пальто, яке пахло лісом, тютюном і чимось дуже надійним з дитинства. Мені було страшно, але не Романа — я боялася того крижаного спокою, який тепер випромінював мій батько.

Коли ми підійшли до дверей, вони вже були замкнені. Через полотно чулися приглушені голоси та сміх. Вони вже почали святкувати мою поразку. Батько не став дзвонити. Він просто приклав долоню до дверей і владно постукав. Тричі.

Двері відчинив Роман. Він уже встиг накинути домашній халат і тримав у руці келих. Його обличчя, розчервоніле від самовпевненості, миттєво витягнулося. — Ти? — він дивився на мене, ігноруючи батька. — Я ж сказав, Оксано, шоу закінчено. Йди куди хочеш. Ключі ти віддала, так що…

— Молодий чоловіче, — голос батька був низьким і вібруючим. — Відійдіть від порога.

Роман насупився, намагаючись зобразити господаря.

— А ви хто такий? Черговий «захисник»? Оксано, ти швидко знайшла заміну, я бачу. Невже в лісі спонсори завелися?

У цей момент з кімнати випливла Тамара Петрівна. Вона поправила зачіску і з прищуром дивилася на мого батька. В її очах промайнула тінь впізнавання, якась дивна тривога, яку вона намагалася приховати за маскою пихи.

— Ромчику, ну навіщо ти грубиш літній людині? — солодко заспівала вона, хоча її пальці нервово м’яли край шалі. — Це ж, здається, тато нашої Оксаночки. Петро… як вас там по батькові? Приїхали забирати свою невдаху-дочку? То ми тільки «за». Забирайте разом з усім її мотлохом, який зараз прикрашає наш газон.

Батько мовчки переступив поріг. Він не питав дозволу. Він увійшов у квартиру так, ніби володів тут кожним міліметром простору. Пройшов у центр вітальні, окинув поглядом розгром — відкриті шафи, зірвані штори — і нарешті подивився на Тамару Петрівну.

— Петро Олексійович, — холодно представився він. — І я приїхав не просто за дочкою. Я приїхав закрити один старий обов’язок.

Свекруха нервово хмикнула, сідаючи на край дивана.

— Обов’язок? Які можуть бути борги? Оксана нам нічого не винна, ми люди широкої душі, прощаємо їй проживання на нашій території сім років.

— На вашій території? — перепитав батько. Він повільно дістав із внутрішньої кишені шкіряну папку, якої я раніше ніколи не бачила. — Ось тут ви помиляєтеся, Тамаро.

Вона здригнулася, коли він назвав її просто на ім’я. В її очах з’явився справжній, неприхований острах. Роман, не розуміючи, що відбувається, підійшов до батька і спробував взяти його за плече. — Слухай, татусю, вимітайся звідси. Ти нам тут лекції читатимеш? Це квартира моєї матері, вона її отримала ще в дев’яності!

— Цю квартиру твоя мати не отримувала, Романе, — батько навіть не повернув голови в його бік. — Цю квартиру виділили моєму лісництву як відомче житло для працівників. А потім, коли почалися непевні часи, я дозволив твоєму батькові, моєму тодішньому заступнику, тут пожити. По старій дружбі.

У кімнаті запала така тиша, що було чути, як на кухні капає кран. Я завмерла біля дверей. Що він каже? Відомче житло? Мій батько — не просто лісник, він… Ким він був насправді?

Тамара Петрівна зблідла так, що стала кольором стіни. — Петре… Петре, ну навіщо ти так… Це ж було тридцять років тому. Ігор помер, все переоформили…

— Нічого не переоформили, Тамаро, — перебив її батько. Його голос був твердим, як скеля. — Я просто не заявляв своїх прав. Думав, нехай живуть люди. А коли Оксана сказала, що виходить за твого сина, я зовсім вирішив — нехай це буде їхнє гніздо. Я не казав дочці, чия це квартира, щоб вона не почувалася зобов’язаною. Хотів, щоб ви жили як сім’я. По совісті.

Він відкрив папку і виклав на стіл аркуші з гербовими печатками. — Але совісті у вас, як я бачу, немає. Викидати речі моєї дочки в багнюку? Принижувати її сім років, користуючись моїм мовчанням?

Роман стояв, роззявивши рота. Келих у його руці нахилився, і вино почало капати на дорогий килим. — Мамо, що він верзе? Яке лісництво? Ти ж казала, це спадок від бабусі!

— Замовкни! — закричала Тамара Петрівна. Вона схопилася на ноги, її обличчя спотворилося від злості та відчаю. — Петре, ти не маєш права! Ми тут прописані! Ми тут життя поклали!

— Ви тут жили з моєї ласки, — батько підійшов до вікна і глянув униз на мої мокрі речі. — І ця ласка закінчилася рівно в ту мить, коли перший светр моєї дочки торкнувся асфальту.

Я дивилася на свого батька і не впізнавала його. У нашому селищі його знали як доброго Михалича, який завжди допоможе з дровами. А зараз переді мною стояла людина, яка одним поглядом змушувала цю пихату жінку тремтіти.

— Ви маєте рівно дві години, щоб зібрати свої речі, — спокійно сказав батько. — Рівно стільки, скільки Оксана збирала свої під ваші глузування.

— Ти не можеш виставити нас на вулицю! — заверещав Роман. — Зараз вечір, дощ! У нас немає іншої квартири!

Батько глянув на нього з щирою зневагою. — А як же «нова квартира», яку ти нібито купив на мамині гроші? Чи це була така ж брехня, як і твоя любов до моєї дочки?

Роман відвів очі. Стало ясно — ніякої квартири немає. Це був блеф, щоб болючіше вдарити мене, щоб показати свою вищість.

— Тату… — я підійшла до батька і торкнулася його руки. — Може, не треба так жорстко? Нехай вони просто підуть завтра.

Батько глянув на мене, і його погляд миттєво пом’якшав. — Оксано, ти занадто добра. Саме тому вони вирішили, що тебе можна топтати. У цьому світі, доню, іноді треба показувати характер, щоб тебе не з’їли ті, хто сам нічого не вартий. Вони викинули твоє життя у вікно. Тепер нехай подивляться, як це — коли перед тобою зачиняються двері.

Тамара Петрівна раптом кинулася до моїх ніг. Це було жалюгідне видовище. Жінка, яка п’ять хвилин тому панувала в цій кімнаті, тепер хапалася за моє пальто.

— Оксаночко, дитинко, ну пробач нас! Ромчик погарячкував, він дурний, він не зі зла! Ми все повернемо, все виперемо! Петре Олексійовичу, не губіть! Куди ж ми підемо?

Я дивилася на її плечі, що здригалися, і не відчувала нічого, крім порожнечі. Де була ця «дитинка», коли вона сміялася з моїх туфель у калюжі? Де була її жалість, коли вона називала мого батька жебраком?

— Романе, — тихо покликала я чоловіка. Він підняв на мене погляд, у якому тепер був тільки страх. — Так, Оксано?

— Де Альона? Та, що тебе надихає? Подзвони їй. Нехай вона тебе прихистить. У неї ж тато в управлінні, він напевно допоможе «поважним людям».

Роман почервонів до коренів волосся. Він розумів, що Альона — це просто яскрава обгортка, яка розлетиться, як тільки вона дізнається, що в «успішного Романа» немає навіть даху над головою.

— Час пішов, — батько постукав по циферблату свого старого годинника. — Дві години. Я почекаю в машині. Оксано, ти йдеш зі мною?

— Ні, тату, — я випрямилася. — Я залишуся тут. Я хочу подивитися, як вони пакуватимуть свої валізи.

Батько схвально кивнув і вийшов, залишивши за собою шлейф крижаного спокою. Я залишилася стояти посеред вітальні. Свекруха повільно піднялася з колін, її обличчя знову почало перетворюватися на маску ненависті, але тепер до неї додався відчай.

— Ну що, — сказала я, дивлячись на шафу. — Вам допомогти з коробками чи ви самі впораєтеся, «господарі життя»?

Я підійшла до вікна і зачинила його. У кімнаті стало тихо. Тільки дощ все ще стукав по склу, але тепер цей звук не здавався мені ворожим. Це був звук очищення.

Ці дві години стали найдивнішими в моєму житті. Я сиділа в тому самому кріслі, де щойно сиділа Тамара Петрівна, і спостерігала за хаосом. Тепер ролі змінилися. Мій чоловік і свекруха, судомно кидаючись по кімнатах, нагадували акторів поганого театру, у яких раптом відібрали декорації.

— Де моя синя валіза? Романе, ти бачив її? — голос свекрухи тремтів. Вона більше не була величною жінкою. Розпатлане волосся, розмазана помада — вона виглядала як налякана стара, якій раптово нагадали про реальність.

Роман мовчки жбурляв свої сорочки у сумку. Його гордість луснула, як дешева кулька. — Оксано, — раптом звернувся він до мене. — Ти ж розумієш, що це занадто? Твій батько… він просто хоче нас провчити. Але ж ти мене любиш. Ми можемо все виправити. Давай попросимо його почекати хоча б до вихідних?

Я подивилася на нього як на чужого. — Виправити? Романе, ти дві години тому кидав мої речі в багнюку. Ти розповідав мені про Альону. Ти вже все виправив.

— Альона — це була помилка! Просто миттєве затьмарення! — він зробив крок до мене, але я втиснулася в крісло, і він зупинився. — Мама тиснула на мене, казала, що мені потрібна «статусна» дружина…

— Ах ти ж негіднику! — вискочила з кімнати Тамара Петрівна. — На матір валиш? Сам бігав за тим дівчиськом, хвіст заносив! «Мамо, у неї тато в раді, ми заживемо!» — перекривила вона сина з такою злобою, що я здригнулася.

Вони почали лаятися прямо при мені. Весь той бруд, який вони роками збирали всередині своєї «ідеальної» сім’ї, тепер вихлюпувався назовні. Я слухала і жахалася: виявляється, вони ненавиділи одне одного майже так само сильно, як зневажали мене.

— Досить! — не витримала я. — Збирайтеся мовчки.

У цей момент у двері знову постукали. На порозі стояв батько, а за ним — двоє міцних чоловіків у робочому одязі. Це були хлопці з нашого селища, вірні помічники батька. — Час вийшов, — коротко сказав він. — Вантажна машина внизу.

— Яка машина? — пискнула свекруха. — Ми ще не все склали!

— Ваш час минув, — батько увійшов до кімнати. — Хлопці, допоможіть громадянам винести речі. Обережно, але швидко.

Чоловіки почали підхоплювати сумки. Роман спробував обуритися, але один із помічників батька просто глянув на нього, і бажання сперечатися зникло. — Куди це ви везете наші речі? — Роман ходив за ними коридором.

— На дачу до твоєї тітки, у передмістя, — відповів батько. — Я подзвонив їй. Вона сказала, що за невелику плату пустить вас у літній будиночок. Поки не знайдете житло.

— У літній будиночок? Але там немає опалення! — закричала свекруха. — Петре, це ж осінь, скоро зима!

— Там є піч, Тамаро. Я сам її мурував п’ятнадцять років тому. Впораєтеся. Ти ж так любиш «справжнє життя», про яке міркувала, коли критикувала наше село? Ось і спробуєш його на смак.

Вони йшли жалюгідно. Тамара Петрівна, кутаючись у пальто, несла якийсь фікус. Роман йшов слідом, згорбившись. Коли він проходив повз мене, він затримався на секунду. — Оксано, я подзвоню?

— Не треба, Романе. Завтра я подаю на розлучення. Твій телефон я заблокую відразу, як зачиняться ці двері.

Вони вийшли. У квартирі стало пронизливо тихо. Помічники батька ввічливо попрощалися і пішли. Ми залишилися вдвох. Я підійшла до вікна. Внизу було видно, як мої речі вже зібрані та охайно складені в батькову машину. А Роман з матір’ю стояли біля вантажівки. У калюжах відбивалися червоні вогні фар.

— Пробач мені, тату, — я притулилася чолом до скла. — Ти стільки років це зберігав, а я була такою сліпою. Думала, що винна їм.

Батько підійшов і поклав руку мені на плече. — Ти не була сліпою, доню. Ти була люблячою. А це не гріх. Це вони сприйняли твою доброту за слабкість. Я не казав про квартиру, бо хотів, щоб ти збудувала щастя сама. Але коли побачив, що вони роблять… серце не витримало.

Він оглянув порожні стіни. — Тут потрібен ремонт, Оксано. Викинемо ці старі меблі, зірвемо шпалери. Зробимо все по-новому.

— Я не знаю, чи зможу тут залишитися, — чесно сказала я. — Кожен кут нагадує про приниження.

— А ти й не залишайся, — батько посміхнувся. — Поїдемо зі мною в селище? Перезимуєш у нас. У школі якраз вчителя малювання шукають, ти ж це любила. А квартиру здамо. Нехай вона працює на тебе, а не на них.

Я вперше за довгий час посміхнулася. Образ тихого села, снігу і старого будинку, де пахне пирогами, здався мені найкращим місцем у світі. — Поїду, тату. Тільки… дай мені хвилину.

Я пройшла до спальні. На підлозі валялася маленька порцелянова статуетка — балерина, яку подарувала бабуся. Вона дивом не розбилася. Я підняла її і поклала в кишеню. Це було єдине, що я хотіла взяти з собою.

— Оксано! — гукнув батько. — Подивися. Він тримав телефон. — Тут повідомлення від Романа. Пише, що Альона не бере слухавку, і питає, чи можна їм забрати ковдри.

Я взяла телефон, видалила повідомлення і просто вимкнула апарат. — Обійдуться, — сказала я. — У тітки в сараї багато старого ганчір’я.

Ми вийшли з квартири, і батько двічі повернув ключ. Цей звук поставив крапку. Коли ми вийшли надвір, дощ майже вщух. Пахло мокрою землею і волею. Я сіла в машину батька, відчуваючи тепло. Вантажівка з речами Романа вже зникла в темряві.

— Готова? — запитав батько. — Готова.

Ми виїхали з двору. Я не озиралася. Попереду була дорога додому — у ту «глушинь», де я нарешті могла знову почати дихати.

Дорога до селища тривала кілька годин. Міський шум змінився монотонним гулом шин і стінами темного лісу. Ми приїхали вже вночі. На ганку нашого будинку горіло світло. Сніг тут уже лежав білим килимом.

— Приїхали, доню, — сказав батько.

Я вийшла і завмерла. Тиша була такою густою, що її можна було торкнутися. Тільки десь вдалині ухкала сова.

— Тату, дивися, — я вказала на сусідню ділянку. Там, біля старого будинку, який довго пустував, стояв знайомий позашляховик. — У нас нові сусіди?

— А це Сергій, — батько посміхнувся. — Онук Степановича. Повернувся з міста, тепер він у нас за головного лікаря. Хороший хлопець, допоміг мені з документами на квартиру порядок навести.

Я пам’ятала Сергія — хлопчика, який колись тягав мені лісові ягоди. Але зараз мені було не до спогадів. Втома навалилася важким вантажем.

Минуло два тижні. Життя в селищі було повільним і спокійним. Я потроху розбирала речі, допомагала батькові й намагалася не дивитися в телефон. Роман намагався дзвонити з різних номерів, писав, що на дачі холодно, а мама хворіє. Я видаляла все. Всередині мене виросла стіна.

Одного ранку, коли я розчищала сніг, до паркану підійшов чоловік. Високий, у простій куртці. Це був Сергій. — Допомога не потрібна? — голос був глибоким і спокійним.

Я підняла голову. Сергій дивився на мене з теплотою. — Оксано, я тебе впізнав, — він посміхнувся. — Петро Олексійович розповів, що сталося. Не хвилюйся, тут тебе ніхто не образить. А якщо спробує — у нас ліс великий.

Він пожартував, але я відчула підтримку. Виявилося, Сергій теж пережив непросте розлучення. Його дружина хотіла блиску і грошей, а він хотів лікувати людей там, де це справді потрібно.

— Знаєш, — сказав він, забираючи в мене лопату. — Іноді треба втратити все фальшиве, щоб знайти себе. Твій чоловік не тебе любив, а комфорт, який ти створювала. А тут комфорт — це коли вдома тепло і поруч людина, якій можна довіряти.

Увечері того дня до нас постукали. Це був Роман. Він виглядав жалюгідно — брудне пальто, бігаючі очі. — Оксано, вислухай… — почав він. — Мамі зовсім погано. Тітка вимагає гроші за дрова. Альона мене заблокувала… Мене з роботи попросили.

Я стояла на порозі, не пускаючи його всередину. — Навіщо ти приїхав? — запитала я холодно.

— Ну ми ж люди! — він майже плакав. — Ну помилилися, з ким не буває? Ти ж добра. Поговори з батьком, нехай поверне нас у квартиру. Я навіть з мамою домовлюся, вона вибачиться!

— Проблема в тому, Романе, — я зробила крок вперед. — Що ти досі думаєш, ніби вибаченнями можна стерти те, що ти зробив. Ти приїхав не тому, що любиш мене, а тому що ресурси закінчилися. Ти шукаєш нову спину, на яку можна вилізти.

— Та як ти смієш! — він знову розлютився. — Ти, селючка! Без нас ти б загнулася!

У цей момент підійшов Сергій. — Проблеми? — запитав він, дивлячись на Романа. Роман знітився. — Я з дружиною розмовляю.

— У цієї жінки немає чоловіка, — відрізав Сергій. — У неї є батько і друзі. У тебе хвилина, щоб сісти в машину. Дорога слизька, не дай бог у кювет злетите. А я сьогодні не на зміні, допомоги не чекай.

Роман розвернувся і поплентався до машини. Його світ остаточно згас.

Зима була довгою і світлою. Я працювала в школі, вчила дітей бачити красу. Навесні Сергій запросив мене до озера. Ми сиділи на березі, і він взяв мою руку. — Я радий, що твій чоловік викинув твої речі, — сказав він. — Чому? — Бо інакше ти б не повернулася додому.

Я притулилася до його плеча. Тепер я знала: іноді двері мають зачинитися з гуркотом, щоб ти побачила шлях до справжнього щастя.

Я більше не була баластом. Я була жінкою, яка повернула собі себе. І ніхто більше не сміє викидати моє життя у вікно.