Коли я в суботу зранку приїхала на нашу дачу під Черкасами, повітря стояло густе, липке, ніби мед.

Липень.

Нерухомий жар.

Запах розігрітої землі, смородини біля паркану, вчорашнього дощу в чорноземі… і ще чогось.

Різкого.

Тривожного.

Наче зелене стебло тільки-но зламали живцем.

Я відчинила хвіртку — і завмерла.

Там, де ще вчора буяв мій квітник, тепер чорніла гола, здерта земля.

Без півоній.

Без жоржин.

Без мальв уздовж тину.

Без айстр, які я берегла ще від мами.

Без чорнобривців під вікнами.

Без білих лілій, що пахли так, що ввечері не хотілося йти до хати.

Замість них — нерівні пеньки. Обрубки стебел. Розкидане листя. Пом’яті пелюстки в землі.

Мовби по двору пройшли не з сапкою.

А з люттю.

У мене з рук випала торба з булочками з міської пекарні. Одна покотилася стежкою просто до клумби, якої вже не було.

— Що це… — тільки й змогла прошепотіти я. — Господи, що це таке?..

Ноги стали ватяні.

Я не відразу почула, як рипнули двері літньої кухні.

Із хати вийшов мій чоловік.

У старій майці.

З цигаркою в зубах.

І з тим виразом обличчя, який у нього завжди з’являвся перед якоюсь бідакою.

— Нарешті приїхала, — сказав він спокійно. — А я тут уже порядок навів.

Я ще дивилася на землю.

На те місце, де росли мої квіти.

На той клаптик двору, в який я вклала двадцять років.

— Порядок?.. — перепитала я, і голос мій тремтів. — А де мої квіти?

Він випустив дим.

Струсив попіл просто туди, де ще вчора цвіли мої улюблені білі півонії.

— Досить уже, — сказав. — Усе це твоє «квіточки-квіточки». Живемо, як біля пам’ятника. Самі клумби, шланги, підв’язки, відра. Я втомився на це дивитися.

Я стояла, ніби мене прибили до тієї стежки.

Руки самі зробили звичний рух.

Наче хотіли підняти листок.

Обтрусити пелюстку.

Підв’язати зламане стебло.

А підв’язувати вже було нічого.

Він зрізав усе.

Під корінь.

Ті квіти росли тут не рік і не два. Деякі цибулини мені ще мама давала. Півонію бордову ми з нею садили разом того літа, коли вона вже кашляла, але ще намагалася не показувати, що їй важко. Мальви тягнулися вздовж паркану стільки, скільки я себе пам’ятала. А жовті лілії я купила в рік, коли син уперше поїхав на заробітки — щоб двір не здавався таким порожнім.

Для когось це просто квіти.

Для мене — роки.

Голоси.

Руки моєї мами в землі.

Її сміх.

Її фраза, яку я пам’ятаю досі:

— Доню, квітка росте тільки там, де її люблять.

Тепер усе те валялося купою біля сараю.

Стебла.

Листя.

Обірвані головки жоржин.

Навіть мої сині іриси, які цвіли всього кілька днів, і ті він не пожалів.

— Ти здурів, — тихо сказала я. — Ти зовсім здурів? Нащо ти це зробив?

Він тільки знизав плечима.

— Бо набридло. Досить викидати життя на дурниці. На квіти. На твої спогади. Ми вже не молоді. Я хочу нормальний город. Огірки, помідори, перець. А не цей твій панський розсадник.

От тоді в мені щось і тріснуло.

Не серце.

Глибше.

Те місце, де жінка ще довго терпить, бо думає: ну, може, він не зі зла. Може, не подумав. Може, втомився.

Ні.

Він подумав.

Узяв і зрізав.

Усе, що любила не тільки я.

А й та, якої вже давно нема на світі.

Я не закричала.

Не вчепилася в нього.

Не заплакала.

Просто обійшла його, зайшла в хату, зачинила двері й сіла на табурет біля вікна.

На підвіконні стояла стара біла чашка з сухою землею. Я ще в червні встромила туди маленький відросток флокса — тонкий, слабкий, ледь живий. Хотіла потім пересадити на клумбу, та все руки не доходили.

Тепер лишився тільки він.

Я взяла ту чашку обома руками, ніби дитину.

— То хоч ти лишився, — прошепотіла я.

Надворі чоловік граблями згрібав мої квіти в купу.

Потім увімкнув радіо.

Звідти залило двір якоюсь веселою попсою.

Від тієї музики мене аж пересмикнуло.

Я сиділа й думала тільки про одне: а колись же він був інший.

Колись приносив мені волошки з поля.

Колись казав, що я пахну літом.

Колись сам просив: посадімо ще щось під вікном, гарно ж.

Під вечір подзвонив син із Києва.

— Ма, як ви там?

— Добре, — сказала я так спокійно, що сама себе не впізнала. — Усе добре.

Помовчала.