З такою новиною Марина зателефонувала дочці, з якою востаннє розмовляла три роки тому. І то це було важко назвати розмовою. Так, обмін привітаннями у черзі в крамницю.

– Віка, ми ж зі Славиком не були розписані… Він пішов із життя. Все відійшло його дітям. А вони вирішили, що продаватимуть квартиру, і виставили мене. Уявляєш? Мене! Я ж їх ростила, доглядала їх, була їм, як мати… – схлипувала вона.

Віка мовчала. Вона все ще була в шоці.

– У тебе ж є квартира, ти там одна. Пусти маму пожити, га?

Слово «мама» для Віки завжди звучало майже, як образа. Воно ніколи не асоціювалося з чимось теплим.

Свого батька Віка зовсім не знала. Мама оминала цю тему стороною.

Поки Віка була маленькою, вони жили втрьох із бабусею у її квартирі. Жили в тісноті та бідності: на кухні було не розвернутися, гарячу воду доводилося перекривати через проблеми з трубами, а у великій спальні були поклеєні різні шпалери.

У дитинстві Віка думала, що це такий стиль. Подорослішавши, вона зрозуміла, що вони просто не мали грошей на ремонт.

Мама завжди десь пропадала: то вчилася, то працювала. Іноді від неї пахло чоловічим одеколоном. Шлейф періодично змінювався.

– Мамо, я за тобою скучила! Давай пограємось – просила Віка, коли Марина поверталася вночі.

– Спи вже. Завтра пограємось, – відмахувалася мати.

– Мамо, але я так скучила…

– Я теж. Але життя – складна штука.

На тому всі розмови обривалися, а завтра ніколи не наставало.

Коли їй було вісім, Марина познайомилася з Владиславом – розлученим чоловіком, який виховував двох дітей. Рідкісний випадок. Зазвичай, це говорить про порядність та відповідальність.

Спершу все було добре. Він водив Марину в ресторани та театри, іноді вони навіть брали Віку з собою. Мама почала посміхатися і рідше кричала на бабусю.

Коли Марина повідомила, що вони переїжджають до Владислава, Віка спочатку зраділа. Мама знову буде поряд!

І в неї, у Віки, нарешті з’явиться повноцінна сім’я. Вона мріяла про дружбу з дітьми Владислава, спільні вечері, перегляд мультиків, ігри…

Але у день переїзду усі ці мрії розсипалися.

Владислав мав простору трикімнатну квартиру. Його діти мешкали в окремих кімнатах. І ніхто з них не хотів відмовлятися від своїх звичок.

– Я з нею не житиму! – Закричала Катя, ровесниця Віки, коли в її спальню принесли розкладачку. – Це моя кімната! Моя!

Дівчинка влаштувала грандіозну істерику. Падала на підлогу, била ногами, кричала. Владислав мляво спробував умовити дочку, Марина навіть не стала втручатися.

Залишився запасний варіант. Артем, син Владислава.

– Вона ж дівчина. Буде якось… ненормально, якщо ми житимемо разом, – одразу заявив він.

І він мав рацію. Артему нещодавно виповнилося чотирнадцять. Йому хотілося свободи та особистого простору, а тут до нього в кімнату намагаються підселити ледь знайому дівчинку.

Про батьківську спальню не було навіть мови. Цей варіант ані Марина, ані Владислав не розглядали.

– Ну, поки поживеш тут, – промимрила мати, допомагаючи вітчиму перетягнути розкладачку на кухню. – Поки брат і сестра не звикнуть. Потім якось вирішимо це питання.

Жити тут було неймовірно складно.

Щоранку Віка прокидалася рівно о шостій годині. Саме в цей час Владислав вставав і приходив готувати каву та яєчню собі на сніданок. До того ж уночі Віку періодично будив Артем, який влаштовував незаплановані перекуси.

А ще вона не мала свого місця в цьому будинку. Зовсім.

– Забери свої книжки, ми зараз вечерятимемо! Хоч би в мене запитала, перш ніж розкладати зошити, – бурчала Марина, коли Віка намагалася робити уроки за кухонним столом.

Вона складала підручники назад у рюкзак і йшла читати у ванну, поки її не проганяли і звідти.

– Мамо, здається, мені буде краще у бабусі, – сказала Віка одного разу. – Там я нікому не заважатиму.

Марина саме різала овочі для супу. Вона навіть не обернулася.

– Ну, якщо вже ти не змогла порозумітися з дітьми… Може, так і справді буде краще для всіх.

Вона не плакала, не намагалася вмовити залишитися, не обіцяла щось змінити. Просто знизала плечима і погодилася.

Після цього дівчинка неодноразово запитувала себе: а що з нею, з Вікою, не так? Чому мама не хоче її бачити? Чому не приходить на перше вересня? Чому не відвідує батьківські збори?

Вона акуратно питала про це у бабусі, але та лише намагалася згладити кути.

– Мама тебе любить. Просто… ну по-своєму. Люди всі різні… – казала вона, доки Віка плакала в неї на плечі.

Дівчинка відчувала себе сиротою. Дзвонила мама не частіше одного разу на місяць. Із жіночим святом не вітала: мовляв, ти ж ще не жінка.

Про день народження іноді забувала. А на Новий рік, якщо і передавала подарунки, то це були колготки, дешеві набори доглядової косметики, чи щоденники.

Коли Вікторії було двадцять, бабусі не стало. Це сталося раптово. Вона просто не прокинулася. Віка тоді розгубилася.

Коли все зрозуміла, викликала швидку, подзвонила подрузі, сіла на підлогу і сиділа поруч із ліжком, обіймаючи себе руками.

Мати не приїхала.

– Віка, я дуже тобі співчуваю, мені теж важко, – сказала Марина, коли дочка повідомила її про те, що сталося. – Але ми зараз у Туреччині. Тримайся, зайчик.

І зайчик тримався. Документи, поховання, поминки… Все це було на ній. Вона була дуже вдячна своїй подрузі, Лєрі. Та обдзвонювала агенції, заспокоювала Віку, коли та ридала, і навіть жила спочатку разом з нею.

Незадовго перед тим, бабуся переписала квартиру на онуку.

– Ти в мене гарна дівчинка, мене не виженеш. У тебе має бути свій кут. Не хочу, щоб тобі потім довелося бігати судами, – твердо сказала вона.

З того часу минуло майже п’ять років. Вікі довелося покинути університет, хоча вона примудрилася вступити на бюджет.

Вона працювала спочатку продавчинею, потім у доставці, а потім влаштувалася адміністратором у стоматологію. Поруч залишилася лише Лєра. Інші друзі розчинилися в сімейному житті, сірих буднях та інших містах.

Натомість тепер раптом випливла Марина. Втрачена, нещасна і впевнена в тому, що дочка щось їй винна.

Віка нервово проковтнула. Шок змінився люттю.

– Щоб називатися мамою, треба брати участь у житті дитини! А тебе не було на моєму випускному! Ти не цікавилася, як я склала іспити!

– Не відвідувала мене в лікарні, коли я мала проблеми з серцем і загрожувало оперативне втручання. А тепер ти раптом тиснеш на те, що ти мати? – Віка сердито пирхнула.

– Ти мені мама лише за документами, а не по життю!

– Але ж я не кинула тебе, – невпевнено заперечила Марина.

– Не кинула? А що ти зробила? Викреслила зі свого життя?! Іди тепер до тих, кого виховувала весь цей час!

– Доню, я намагалася з ними поговорити… Їм наплювати на мене. Вони взагалі невдячні.

– Ну, якщо ти не змогла порозумітися з ними, – повторила Віка слова, які одного разу вимовила мати, – вибирайся тепер сама.

Вона поклала слухавку. Віка більше не хотіла вести діалог. Вона любила допомагати людям, але для неї Марина була не людиною, а істотою, яка колись забула, що має дочку.

На душі було якось гірко. Віку мучило сумління, попри ситуацію. Вона вирішила подзвонити подрузі і коротко описала розмову з мамою.

Лєру навіть не треба було просити. Вона приїхала за годину і привезла з собою дві шоколадки та журавлину в цукрі – улюблений десерт Вікі.

– Ну, як ти? Все гаразд? – поцікавилася подруга, коли вони вже сиділи за столом.

– Не знаю… Мабуть, – Віка зітхнула і подивилася кудись у вікно. – Я почуваюся останньою сволотою. Все ж таки… мама.

– Так. Стривай, – перервала її Лєра. – Зараз вправлятимемо мізки. Ти поховання бабусі пам’ятаєш? Тоді твоя мати була туристкою в Туреччині.

– А як ти з грипом лежала сама, з порожнім холодильником?.. Вона, може, й мама, але чужа.

– Я… – зам’ялася Віка. – Все одно сумління глине. Наче я зробила щось погане.

– Знаєш, щось її не мучило сумління, коли вона забувала про твій день народження. От і ти не мучся, коли кажеш «ні» жінці, яка відмовилася від тебе!

– Ця квартира – бабусина. Бабуся хотіла, щоб ти спокійно жила тут, а не мучилася почуттям провини.

Віка кивнула. На душі стало набагато тихіше. Вона не мстилася і не намагалася зробити боляче матері. Вона просто не збиралася підлаштовувати своє життя під людину, яка свого часу не стала підлаштовуватися під неї…