Відчепися ти від мене! Я одружуватися з тобою не обіцяв! І взагалі я й знати не знаю, чия це дитина. А може, не моя зовсім? Тому, вперед і з піснею, а я мабуть поїду собі, – говорив Віктор Валентині збираючи речі.

А вона стояла і не могла повірити своїм вухам. І це Віктор, який у коханні їй освідчувався і носив на руках?

Це той цей Вітя, який називав її коханою і обіцяв все на світі?

Перед нею стояв трохи розгублений, а тому сердитий, чужий чоловік…

Поплакала Валя з тиждень, помахавши Віті назавжди ручкою. Але через вік – а було їй уже тридцять п’ять – через свою непоказність, а значить малу ймовірності знайти жіноче щастя, вирішила вона народити…

Народила Валя в термін дівчинку. Назвала Машою. Дівчинка росла спокійною, безпроблемною і не завдавала своєї матері жодного клопоту.

Валя непогано ставилася до доньки, але видно було, що справжньої материнської любові у неї не було – наче й годує, одягає та іграшки купує.

Але щоб зайвий раз дитину обійняти, приголубити, погуляти з нею – ні. Цього не було.

Маленька Маша часто просила маму погратися. Але Валя завжди, то вона зайнята, то багато справ, то втомилася. Так і не прокинулася в ній материнська любов…

Коли Машеньці було сім років трапилося небачене – Валя познайомилася з чоловіком.

Мало того, додому його привела до себе! Все село про це гомоніло, яка Валька легковажна.

Чоловік несерйозний, немісцевий, роботи постійної немає, живе незрозуміло де!

Валя у місцевому магазині працювала, а він у них підрядився машини з товаром розвантажувати.

На цьому професійному ґрунті у них роман і закрутився.

А незабаром Валя нареченого новоявленого до себе жити покликала.

Усі сусіди обговорювали жінку – привела додому когось! Про доньку б маленьку подумала, балакали сусіди.

Ще й мовчун, слова з нього не витягнеш. Значить, приховує щось. А Валя не слухала нікого. Наче розуміла, що це її останній шанс жіноче щастя своє знайти…

Але незабаром думка сусідів змінилася щодо цього небалакучого на перший погляд мужика.

Будинок Валентини без чоловічих рук занепав і вимагав ремонту – Ігор, так звали його, спочатку ґанок підправив, потім залатав дах, паркан відремонтував.

Щодня він щось лагодив і будинок гарнішав на очах. Побачивши, що чоловік роботящий, люди стали звертатися до нього, а він казав:

-Якщо ти старий, чи бідний зовсім і так тобі допоможу. А якщо ні, то гроші плати, чи продуктами.

З одних брав грошима, з інших консервацією, м’ясом, яйцями, молоком.

У Валі город був, а корови не було – куди без мужика.

Тому раніше вона Машеньку не часто балувала сметаною та молочком. А зараз у холодильнику стала і сметана зʼявлятися, і молочко домашнє, і масло.

Словом, у чоловіка Ігоря руки були золоті. Як то кажуть – і швець, і жнець і на дуді грець.

І Валюшка, яка ніколи красунею не була, змінилася з ним – прямо світилася вся, подобріла, пом’якшала ніби.

До Машеньки лагіднішою навіть стала. Усміхається, а в неї, виявляється, ямочки на щоках. Он як…

А Маша росла собі, до школи вже ходила. Якось сиділа вона на ґанку, та спостерігала, як дядько Ігор працює. А потім пішла до подружки в сусідній будинок. А прийшла тільки надвечір, загулялася.

Відчинивши хвіртку, дівчинка остовпіла… Посеред двору височіли… Гойдалки!

Вони трохи гойдалися від вітерця і так і манили до себе, так і кликали…

-Це мені?! Дядько Ігор! Ви це зробили мені? Гойдалки?!! – не вірила своїм очам Маша.

-Тобі, Машенько, звичайно тобі! Приймай роботу! – радісно засміявся зазвичай мовчазний дядько Ігор.

Маша сіла на гойдалку і почала гойдатися туди-сюди і щасливішої ​​дівчинки не було на всьому білому світі…

Валя йшла рано на роботу, тому куховарство на себе теж узяв дядько Ігор. Він готував сніданок, обід.

А які він пироги робив і запіканки! Це саме він навчив Машу смачно готувати та столи накривати. Стільки талантів виявилося в цьому мовчазному чоловікові…

Коли настала зима і день став коротким, дядько Ігор проводжав та зустрічав її зі школи. Він ніс їй портфель і розповідав історії зі свого життя.

Розповідав, як доглядав матір, яка заслабла, як продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат виставив його з рідного дому.

Він навчив її рибалити. Влітку, на зорі, вони ходили вдвох на річку і сиділи тихенько, чекаючи на кльов.

Так він навчив її терпінню…

А в середині літа дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив кататися на ньому.

-Ігоре, вона ж дівчинка, – бурчала мати.

-А яка різниця. Вона має вчитися, – відповів він їй твердо.

А одного разу на новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері вони сіли за святковий стіл, який накрив дядько Ігор з допомогою Маші.

Вони дочекалися нового року, вітали одне одного, сміялися. Усім було смачно і весело.

А вранці Валя та Ігор прокинулися від Машиного крику.

-Ковзани! Ура! У мене є справжні ковзани! Білі та нові! Спасибі спасибі!!! – кричала Маша, виявивши під ялинкою шикарний подарунок.

Дівчинка тримала їх і по обличчю її текли сльози щастя.

А потім вони з дядьком Ігорем пішли на річку і довго розчищали сніг з льоду, а вона йому допомагала.

Потім він вчив її кататись. Маша була щаслива. А коли вони вже йшли назад, вона раптом обняла чоловіка:

-Дякую тобі за все! Дякую тато…
Тепер плакав Ігор. Від радощів. Він нишком витирав скупі чоловічі сльози, щоб не побачила Маша, але вони котилися самі собою.

Потім Маша виросла. поїхала вчитися до міста. І вона мала дуже багато труднощів у житті. Як це й у всіх буває.

Але він був поруч завжди. Він був на її випускному. Він возив їй у місто сумки з продуктами, щоб, не дай Боже, його донечка, його Машенька мала що їсти.

Він вів її під вінець, коли Маша виходила заміж. Разом з її чоловіком він стояв під вікнами пологового будинку, чекаючи на неї.

Він няньчив своїх онуків і любив їх так, як не люблять інколи рідних…

А потім він пішов, як колись підемо ми всі. На прощанні Маша разом із матір’ю стояла в глибокій скорботі і кинувши жменьку землі, тяжко зітхнувши, сказала:

-Прощавай, татку… Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди буду тебе пам’ятати…

І він залишився у її серці назавжди. Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як батько…

Адже батько іноді не той, хто народив, а той хто виховав, хто ділив з тобою незгоди і радості.

Той хто був поруч…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?