Все життя я жила заради сім’ї. Вийшла за свого Степана, відразу народила доньку, а через два роки й сина. Коли молодшому був рік я мусила повернутися на роботу, адже нам вкрай бракувало грошей. Чоловік працював на виробництві, заробляв копійки. А часи були зовсім не прості.
Та я робила все, що могла. Працювала медсестрою. А після зміни ще ходила по пацієнтах, ставила уколи чи системи за гроші. Також тримала город. Часом на ринку продавала городину, яблука, ягоди чи гриби, котрі збирала. Було дуже не просто. Та я старалась. Все заради дітей. Помалу вони повиростали. Звісно, жили ми скромно, одяг не найкращий був, та ніколи голодними не ходили.
Час минав. Донька школу закінчила і на медичний вступила. А Вадим ніяк визначитися не міг. Після випускного вчитися не схотів, все в мене на шиї сидів. Згодом чоловік його влаштував до себе на роботу.
Врешті Алла заміж вийшла, пішла в невістки. А мені самій довелося дівчину Вадима приймати. Рік вони просто жили. А тоді Таня завагітніла і молодим довелося розписатися.
Жили ми й далі далеко не заможно. А тоді почалась війна і фірму, в якій працював чоловік з чином закрили. Степан влаштувався охоронцем на фірму, а Вадим дома сидів разом з невісткою і їх дитиною. Потім Таня вдруге завагітніла. Я вже не знала, що з цим усім робити.
– Ми й так ледве кінці з кінцями зводимо. Я думала, що Таня роботу знайде, а вона далі в декрет!
І тоді мій синочок запропонував варіант:
– Їдь на заробітки, ти ж бачиш. Інакше нам не впоратись.
– Та куди? Мені 63 роки вже і здоров’я зовсім не те.
– Ну, є жіночки, котрі й пізніше їдуть. І взагалі, всі батьки дітям допомагають, а ви…
– А я мало допомогла?
– Ну, ні квартири, ні грошей ми не маємо. І це вже не про нас йдеться. Чи ти заради онуків не можеш поїхати? ТИ медсестра, швидко там влаштуєшся.
Мені так прикро стало, я так за життя стомилася. А тут ще на заробітки на пенсії. Син роботу не шукає, щоб до війська не забрали, невістка взагалі не переймається. І як бути?
Поскаржилась я подрузі, а вона лише засміялась.
– Їдь і не думай, наші жінки в Італії лише розквітають. А як влаштуєшся там, то живи для себе, відпочивай, одяг купуй.
– Так, а за які гроші? Я ж все додому висилатиму.
– А ти не висилай! Звичайно, трошки допомогти можна, але не більше!
Я замислилась, може й справді час для себе пожити. Поїхати і нехай вони тут самі справляються. Звісно, образи страшні будуть. Але як інакше? Порадьте мені, як бути?
