Кілька днів тому здійснилась моя найбільша мрія – я стала мамою. У мене гарний, здоровий син. Завтра їдемо додому. До нашої затишної квартири, з підготовленою мною дитячою кімнатою. Буде тихо і спокійно. Ніхто нам не заважатиме, бо ми маємо лише… самих себе.

– Ти будеш найголовнішою людиною в моєму житті, – сказала я, обіймаючи сина на руках. І ніхто ніколи не дізнається, хто твій батько.

– У тебе є тільки мама, – тихо додала я.

Хоча я була рада, що стала матір’ю, – так довго чекала цього, але відчувала, що моє щастя – це грубість по відношенню до рідної людини.

Мій шлюб розпався майже два роки тому. Одного вересневого обіду мій чоловік просто заявив, що не хоче бути з дефектною, як він зневажливо висловився, жінкою. Як мені тоді було боляче, один Бог знає.

Пізніше того ж дня він зібрав речі та пішов до іншої жінки. Я давно підозрювала, що у нього хтось є, але боялася навіть запитати його. Я вважала за краще робити вигляд, що нічого не бачу, нічого не відчуваю.

Я залишилася одна. Я не плакала за ним. Я плакала від приниження, що він назвав мене “неповноцінною жінкою”. Я плакала, бо хотіла дитину і щасливу сім’ю, як моя улюблена сестра. І я довгий час наївно вірила, що ми створимо таку сім’ю.

У той день, коли він пішов, я зрозуміла, що ми не можемо мати у своєму житті все, і що іноді доводиться приймати невдачі. Я не хотіла і не мала сили боротися за нього… У будь-якому разі, як виявилося пізніше – за моїми почуттями – він бачився з іншою жінкою рік. Тепер вони нарешті вирішили бути разом.

Мій світ за ніч завалився, але не через від’їзд мого чоловіка. Мене налякали дві думки: що я, мабуть, ніколи більше не матиму дитини (коли ми були разом, я сподівався, що колись стану мамою) і що я буду все життя на самоті, бо ніхто не захоче такої “неповноцінної” жінки.

Останні два роки нашого шлюбу ми намагалися народити дитину, і теоретично все було добре. Ми обидва провели дослідження і, сподівались, чекали дива народження. Але дива не було. Лікарі сказали, що ніяких медичних перешкод не було і що у всьому винен стрес. Наше, чи лише моє бажання мати дитину було просто надто великим.

Через пів року після його від’їзду ми розлучились – у залі суду не було сварок і миття сімейного бруду. Після оголошення вироку ми вийшли з суду як двоє незнайомців. І хоча з тих пір минуло більше року, ми так і не зустрілися. Наші друзі тактовно уникали запрошень на одні і ті ж вечірки, і ми також намагалися не знаходитись у тих самих місцях.

Найбільшою підтримкою для мене в ці важкі дні була моя сестра Анна. Вона приходила до мене майже щодня.

– Не турбуйся. Ти побачиш, ти все одно будеш щасливою, треба лише вірити. І я вам у цьому допоможу, – втішала вона.

– Тобі легко це сказати. У тебе є чоловік, який тебе любить, і двоє дітей, за яких я б все віддала, – плакала я.

– Ти знаєш, може й добре. Те, що ти ще не стала матір’ю, ще не означає, що ніколи не станеш. Потрібно нарешті подумати про себе. Будь доброю до себе. Бережіть себе, вирушай у відпустку, перестань хвилюватися, починай нове життя і все вийде.

– Звичайно… Іди у відпустку. Ти думаєш, це все так просто? Ти коли-небудь їздила у відпустку одна?

– Чи можеш ти уявити собі, що це таке? Всі вказують на тебе пальцем, ніби ти якась прокажена. Можливо, не буквально, але все-таки. Ти проведеш всі дні та вечори наодинці. Я волію сидіти вдома. Принаймні мені є чим зайнятися, – відповіла я знаючи, що ніщо не може переконати мене їхати кудись одну.

– Гаразд. Тоді ми всі підемо разом. Наближаються довгі вихідні, у нас з Тарасом все одно є свої особисті свята, а дітям також буде корисно свіже повітря. Може, ми поїдемо до моря? Я перевірю, чи є у них ще доступне житло, де ми завжди залишаємось під час канікул – Анна не здалася.

Нарешті, я дозволила себе переконати. Правда, я трохи боялася, що провести вихідні з веселою юрбою може змусити мене почуватись ще гірше. Але з іншого боку, ця щаслива сім’я – це сім’я моєї сестри. Нехай так буде. Я можу спробувати. Можливо, зміна обстановки зробить чудеса і допоможе мені побачити світ у більш яскравих кольорах.

Через два тижні, у суботу вранці, я чекала їх. Чемодан був зложений. Тим часом телефон несподівано задзвонив. Це була Анна, хоча я ледве впізнала її хриплий голос:

– Люба, ви їдете без мене. Тарас із дітьми буде у тебе через десять хвилин. Я захворіла і мені краще залишитися вдома.

– Аня припини. Я нікуди не піду в цій ситуації… – почала я.

– Ні, поїдеш, – твердо сказала вона, – я буду дуже засмучена, і діти були б дуже розчаровані тим, що змушені залишитися вдома. Вони так чекали цю поїздку. У будь-якому випадку, проживання вже оплачено.

– Гаразд, але обіцяй, що ти телефонуватимеш. І якщо ти одужаєш, то прийдеш до нас, – вимагала я.

– Обіцяю, – сказала вона.

І ми поїхали. Я почувався дивно без сестри , але з її чоловіком та дітьми, хоча ми дуже добре знали одне одного. Ми були друзями до того, як вони стали парою, а потім і чоловіком та дружиною.

Поїздка виявилася чудовим засобом для мого розбитого серця та всіх турбот. Слухаючи шум моря, я переконалася, що моє життя не закінчилося.

Ми з Тарасом вирішили відсвяткувати останній вечір перед від’їздом у сусідньому ресторані.

Після фантастичної вечері ми поклали дітей спати в кімнаті Тараса, а потім переїхали до мене, щоб посидіти і поговорити.

Можливо, ми випили занадто багато вина, а може, ми просто розчулилися тієї ночі. Сьогодні я більше не хочу про це думати. Це все одно не має сенсу. Я прокинулася о третій ночі в обіймах Тараса. З дивом я роздумувала про те, що сталося. Що ми зробили? Що відбувається зараз? Як я буду дивитись Тарасу в очі? Як мені зустріти очі сестри? Я навіть уявити не могла.

Я розбудила Тараса. Він сонно подивився на мене, посміхнувся.

– Тарас. Будемо вважати, що цього не сталося. Повернись до своєї кімнати і забудь, що ти був тут. Ти з дітками поїдеш завтра на світанку. Я повернусь пізніше. Поодинці. Потягом. Я ніколи не скажу Анні, що сталося, і я сподіваюся, що ти теж цього не зробиш. І що ми обоє більше ніколи не будемо про це говорити, я випалила на одному диханні. “Гаразд”, – коротко відповів він, одягнувся і пішов.

Я приїхала додому через два дні.

Я збрехала Анні, що зустріла подругу з коледжу, яку давно не бачила, і вирішила залишитися з нею одного дня на березі моря. Насправді я залишилася переосмислити своє життя. І я дійшла висновку, що лише від мене залежить, яким воно буде.

Через кілька тижнів я зрозумів, що ця одна ніч подарувала мені найбільше щастя в житті – сина. Тоді я зустрічалася зі своїм колегою з роботи. Це не було нічого важливого, але перед тим, як ми розлучились, Анна побачила мене на вулиці разом із ним. Завдяки цьому, коли вона дізналася, що я вагітна, вона сприйняла як даність, що він і є батько цієї дитини.

Я знаю, що я нашкодила їй, але це був нещасний випадок, одна шалена мить. І вона ніколи не дізнається. Тарас теж не здогадується. А у сина є лише я. І він ніколи не дізнається хто його батько.