Минав третій рік як у Ліди не стало чоловіка. Вона жила одна у гарненькому селі. Сина мала, от тільки після навчання він залишився у місті.

Денис приїжджав час від часу. Про свої справи говорив тільки: “Все добре!”. Привозив продукти, якийсь одяг, взуття, хоч мати й відмовляла його, бо мала всього вдосталь.

А коли у сина з’явилась машина, то був матері мало не щотижня.

Та сталось так, що хтось зі села побачив Дениса у місті, та не одного.

– Слухай, їхав на машині, а коло нього сиділа якась жінка, видно старша за нього, повненька, довге темне волосся. – сказала якось сусідка.

– Що? А хто їх бачив? Не знаю, син нічого не розповідав.

Якось Ліда поверталась з магазину. Вже підходила до хати і побачила машину сина. Він вийшов, а разом з ним і хлопчик років 8.

– Привіт, мамо! Знайомся, це Павлик. він мені як рідний син.

– Привіт! Ну, що ж проходьте в дім, що тут на вулиці стояти. – усміхнулась та і стала накривати на стіл.

Добре пообідавши син нарешті почав свою розмову.

– Слухай, вибач, що раніше тобі не розповідав, але я розписався минулого року.

– Ого! Сину, і хто ж вона?

– Її звати Марія, вона хороша людина, а це її син.

– А чому вона не приїхала з тобою?

– Тут така ситуація. У неї перший шлюб розпався через свекруху. Та її так надокучала, що Марія не витримала і пішла від чоловіка. Важко їй було одній з трирічною дитиною на руках, але якось дала собі раду. А через рік дізналась, що їй квартира і машина у спадок перейшли. Свекрухи не стало, а чоловік теж з якоїсь болячки не вийшов.

– Тому й запросила жити з нею, а потім ми розписалися. Павлик дуже гарна дитина. Я власне привіз його, щоб він побув у тебе це літо. Марія вагітна і їй зараз важко з шустрим сином, їй потрібен спокій.

– Ого, синку! Оце так новини за цілий рік. Ну що ж поробиш, залишай хлопця! А він хоча б в курсі за це?

–  Так! Марія йому все пояснила, тож  він вибору як такого не мав. Ви подружитесь, от побачите.

– Побачимо, побачимо, – зітхнула Ліда.

Невдовзі син повернувся до міста.

– Павлику, ти можеш називати мене бабуся Ліда. Розкажи, тобі скільки років?

– Вісім!

– Он як! Ходімо тоді я покажу тобі подвір’я, ти напевно вже бачив у буді мого пса Рекса, а ще я маю город, там полуниця і малина росте, допоможеш збирати, коли дозріє.

– Нікуди я з вами не піду! – крикнув хлопчик.

– Ох! А чого б це так раптом? Я тебе чимось образила?

– Ні! Але мама казала, що ви зла людина! І взагалі, я тут буду зовсім недовго! Самі збирайте свою малину!

– Ну як знаєш, я тобі пішла на вулицю, в мене купа роботи, – зітхнула Ліда. – Це ж треба, щоб мати так його налаштувала, страшно уявити якою ж була та колишня свекруха, шкода їх обох. Але нічого, якось та й розтоплю його серце.

З дня на день Павлик тримався від Ліди осторонь, розмовляти не хотів, а потім почав до собаки підходити.

– Не хочеш зі мною до магазину сходити? – запропонувала та.

– Хочу! – очі хлопця загорілися, хоч якесь різноманіття.

Та дорогою він так розговорився, що навіть і не подумав наскільки він балакуча дитина. Навіть з сусідськими хлопцями встиг познайомитись.

– Дякую за морозиво, воно було дуже смачне! – сказав Павлик.

– На здоров’я! Ну, що підеш з хлопцями гратися? Здається я десь мала м’яч, тільки накачати треба, футбол пограєте!

– Піду! А потім допоможу малину зібрати, я ходив на грядку, там її ой як багато вже!

– Домовились! – раділа бабуся.

З того часу дитина пожвавішала, допомагала все робити. “Дійсно подружилися”, зловила себе на думці Ліда. Два місяці промайнули непомітно. Аж не хотілося розлучатися з внучком. А скоро й своя внучечка народиться, радість то яка!

Знову повертаючись з магазину Ліда натрапила на машину сина. То були перші дні серпня.

– Привіт! – махав рукою Денис. – Я тобі декого привіз!

Дверцята машини відчинилися. Звідти вийшла справді повненька жінка, така, як описувала сусідка і серйозно глянула на Ліду. Привітались вони дуже сухо.

А зі заднього сидіння син дістав м’який конвертик з немовлям.

– Твоя внучечка! – радів син. – Ми хочемо назвати її Єва!

– Дуже гарно! Проходьте, я якраз маю свіженький борщик і картопельку печену з м’ясом!

– Ура! Мама приїхала! – прибіг з вулиці Павлик та став їх обіймати.

– Акуратно, сину! Ти гарно себе поводив? – строго спитала Марія.

– Я не знаю чемнішого хлопчика на світі! – обізвалась Ліда.

– А чому він вештається поза будинком? – сердито спитала невістка.

– Ну чому ж! У нього тут багато сусідів ровесників, вони гарно подружились! Як Павлик мені допоможе, я дозволяю йому з ними пограти! У нас так є, в селі безпечно. Ходімо до хати!

Пообідали разом за столом. А потім Ліда до внучечки пішла.

– Ну такого вже ангелика мені народили! – тішилась та.

Денис за вихідні встиг по господарству матері допомогти. Марія не відходила від дитини, а Ліда готувала для них смаколики. Павлик встигав і з Денисом, і з бабусею, і з мамою побути.

– Ну, будемо їхати! – сказала невістка.

– Я не хочу додому! Мені так сподобалось у селі. Мамо, можна ще залишитися? – просив Павлик.

– Якщо так хоче нехай ще побуде! І мені веселіше!

Так і зробили. Ще кілька разів син з невісткою приїжджали на пікнік до села, а перед школою і Павлика забрали.

Коли ж наставала зима Ліду забирали до себе в квартиру, таки тепліше, і з дитиною поміч ніколи не буде зайвою.

От тільки за цей час Марія теж змінилася.

– Дякую, вам, мамо! Я навіть не могла подумати, що такі добрі свекрухи є. Ви так гарно до мене ставитесь! Вибачте, що тоді наговорила про вас Павлику, я тоді не знала яка ви і хотіла захистити.

– Нічого, доню! – сльоза сама покотилась щокою Ліди, – нічого, головне, що ми тепер одна сім’я і всі щасливі разом!