Валерія мила посуд на кухні, коли туди зайшов Іван. Перед цим він вимкнув на кухні світло.

— Ще цілком світло. І можна не витрачати електроенергію, — похмуро пробурмотів він.

— Я прання хотіла поставити, — сказала Валерія.

— Вночі поставиш, — сухо сказав Іван. — Коли електроенергія дешевша. І не треба такий сильний струмінь робити, коли воду вмикаєш. Ти дуже багато витрачаєш, Валерія. Дуже багато. Так не можна. Невже ти не розумієш, що таким чином ти наші гроші даремно витрачаєш.

Іван зменшив напір води. Валерія з тугою подивилася на чоловіка. Вона взагалі вимкнула воду, витерла руки і сіла за стіл.

— Іване, ти коли-небудь дивився на себе з боку? — запитала вона.

— Я щодня тільки те й роблю, що дивлюся на себе з боку, — злобно відповів Іван.

— І що ти можеш сказати про себе? — запитала Валерія.

— Як про людину? — уточнив Іван.

— Як про чоловіка і батька.

— Чоловік, як чоловік, — відповів Іван. — Батько, як батько. Нормальний, загалом. Звичайний. Не кращий і не гірший. Як усі. Чого пристала?

— Хочеш сказати, що всі чоловіки і всі батьки такі, як ти? — запитала Валерія.

— Ти чого домагаєшся? — вимовив Іван. — Посваритися хочеш?

Валерія розуміла, що назад дороги немає, і цю розмову слід продовжувати. Продовжувати доти, доки до нього, нарешті, не дійде, що жити з ним — це мука.

— А знаєш, Іване, чому ти досі не пішов від мене? — запитала Валерія.

— А чому я повинен піти від тебе? — відповів питанням на питання Іван і криво посміхнувся.

— Ну хоча б тому, що ти не любиш мене, — відповіла Валерія. — І дітей наших ти не любиш.

Іван хотів було відразу ж відповісти щось, але Валерія продовжувала.

— І не треба говорити, що це не так. Ти взагалі нікого не любиш. І сперечатися про це ми не будемо, щоб даремно час не втрачати. Я тобі зараз хотіла сказати про інше. Про те, чому ти досі не покинув мене і дітей.

— Ну і чому? — запитав Іван.

— Від своєї скупості, — відповіла Валерія. — Від своєї надмірної жадібності. Тому що ти, Іване, жадібний настільки, що розставання зі мною — це для тебе не що інше, як величезна фінансова втрата. Скільки ми вже разом?

П’ятнадцять років? І на що ж витрачені всі ці роки? Чого за ці роки ми з тобою досягли? Ну, якщо не брати до уваги те, що ми стали чоловіком і дружиною, і у нас народилися діти. Які наші досягнення за ці п’ятнадцять років?

— У нас ще все життя попереду, — вимовив Іван.

— Не все, Іване, — сказала Валерія. — У тому-то й справа, що не все. Те, що залишилося. За весь час, що ми разом, Іване, ми жодного разу не їздили відпочивати на море. Жодного разу. Я не кажу про закордонні подорожі.

Але ми навіть у себе в країні нікуди не їздили. Відпустку ми завжди проводимо в місті. Ми навіть за грибами за місто не їздимо. А чому? Тому що це дорого.

— Тому що ми збираємо гроші, — сказав Іван. — Для нашого майбутнього.

— Ми? — здивувалася Валерія. — Може, це ти збираєш?

— Для вас же намагаюся, — відповів Іван.

— Для кого, для нас? — серйозно запитала Валерія. — Невже для мене і дітей? П’ятнадцять років ти старанно щомісяця береш свої і мої гроші і відкладаєш на рахунок для мене і дітей?

— А для кого ж іще, — відповів Іван. — Та завдяки мені, у нас на рахунку знаєш скільки грошей уже?

— У нас? — знову здивувалася Валерія. — Може, це у тебе на рахунку щось є, але не у мене. Втім… Може, я чогось не розумію… Добре… Давай перевіримо. Дай мені, будь ласка, грошей, я куплю собі і дітям новий одяг. Тому що я вже п’ятнадцять років ношу те, в чому виходила заміж за тебе, і те, що мені дружина твого старшого брата віддає після себе.

І те ж саме наші діти. Вони носять все за своїми старшими двоюрідними братами. А головне! Я, нарешті, орендую окрему квартиру. Тому що я втомилася жити в квартирі твоєї мами.

— Мама виділила нам дві кімнати, — сказав Іван. — І тобі гріх на неї скаржитися. А що стосується одягу для дітей… Навіщо витрачатися на такі дурниці?

Коли діти мого старшого брата вже виросли і їхній старий одяг цілком підходить для наших дітей.

— А я? — запитала Валерія. — Мені чий старий одяг підходить? Дружини твого старшого брата?

— А для кого тобі вбиратися? — сказав Іван. — Це просто смішно. Ти — мати двох дітей. Тобі вже тридцять п’ять років! Тобі не про ганчірки думати треба.

— А про що мені думати? — запитала Валерія.

— Про сенс життя, — відповів Іван. — Про те, що, крім одягу та іншого жіночого барахла, є багато інших речей… Високих! Які мають набагато більшу цінність.

— Ти про що зараз? — не зрозуміла Валерія.

— Я про духовний розвиток людини, — відповів Іван. — Про те, що дійсно варте уваги. Я про те, що у своїй свідомості ти повинна піднятися вище всієї цієї метушні навколо одягу, квартири та іншого.

— Зрозуміло, — сказала Валерія. — Тому ти всі гроші тримаєш на своєму рахунку і нам нічого не даєш. Заради нашого щасливого майбутнього. Щоб ми росли духовно. Я правильно розумію?

— Тому що вам довірити нічого не можна, — закричав Іван. — Тому що ви відразу все витратите. А на що ми жити будемо, якщо щось трапиться? Про це ти подумала?

— Жити на що будемо, якщо щось трапиться? — запитала Валерія. — Це ти добре сказав, Іване. Дуже добре! Ось тільки скажи, будь ласка, а коли саме ми почнемо… це саме… жити? Га? Невже ти не бачиш, що ми вже зараз живемо так, ніби твоє «якщо щось трапиться» вже настало!

Іван мовчав, злобно дивився на дружину.

— Ти економиш навіть на милі, туалетному папері та серветках, — продовжувала Валерія. — Ти з заводу тягнеш мило і крем для рук, які вам там видають.

— Все починається з дрібниць. А витрачатися на дороге мило, креми, серветки або туалетний папір — це просто смішно.

— Ну хоча б приблизний термін встанови, скільки ще терпіти треба, — сказала Валерія. — Десять років? П’ятнадцять? Двадцять? Скільки ти ще маєш намір збирати, щоб нарешті ми могли дозволити собі жити по-людськи?

З хорошим туалетним папером. Зараз мені тридцять п’ять і, судячи з усього, термін ще не настав? Я правильно розумію?

Іван мовчав.

— Спробую вгадати, — продовжувала Валерія. — Сорок років? Як тобі? Ми вже можемо почати жити, коли мені буде сорок?

Іван мовчав.

— Розумію, — сказала Валерія. — Дурницю наговорила. Не подумала. Хто ж у сорок років починає жити. Дитячий вік. Не час. Вибач. А п’ятдесят? У п’ятдесят років можна почати жити? Га?

Іван мовчав.

— Теж рано, — з розумінням сказала Валерія. — І справді. Ну, що це за вік? П’ятдесят! А раптом щось трапиться і ми всі по світу підемо з простягнутою рукою, якщо передчасно витратимося на хороший туалетний папір! Ти маєш рацію.

У п’ятдесят рано. А в шістдесят? Може, в шістдесят все-таки почнемо? Скільки у нас тоді на рахунку буде? Багато! І ось тоді-то ми і заживемо з тобою по-справжньому. Можна, я тоді куплю і собі, і дітям новий одяг?

Іван мовчав.

— Слухай, Іване, — у голосі Валерії чулася тривога. — Я ось зараз, знаєш, про що подумала? А раптом ми до шістдесяти з тобою не доживемо? А що, дуже навіть може таке статися.

Харчуємося ми, через твою скупість, гірше нікуди, і постійно переїдаємо. А знаєш, чому ми переїдаємо? Тому що їмо всяку дешеву їжу, яку не можна їсти у великій кількості.

Ти ніколи не думав, що це шкідливо для здоров’я? Але не це головне, Іване. У нас з тобою постійно поганий настрій. Ти цього не помічав? Адже з поганим настроєм довго не живуть.

— Якщо ми поїдемо від мами і будемо добре харчуватися, то ми не зможемо збирати гроші, — сказав Іван.

— Не зможемо, — погодилася з чоловіком Валерія. — Саме з цієї причини я і йду від тебе. Тому що я втомилася збирати гроші. Я не хочу більше їх збирати. Тобі це заняття подобається, а мені — ні.

— Як же ти жити будеш? — злякався Іван.

— Та якось проживу, — відповіла Валерія. — У всякому разі не гірше, ніж зараз. Орендую квартиру для себе і дітей. І буду жити. Моя зарплата — не менше твоєї. Орендувати квартиру — мені вистачить. Ще й на одяг, і на їжу залишиться.

А найголовніше, мені не треба буде постійно вислуховувати твої лекції з приводу економії електроенергії, газу і води. Я буду користуватися пральною машиною вдень, а не вночі. І не буду особливо переживати, якщо раптом забуду в туалеті або на кухні вимкнути світло.

І туалетний папір я буду купувати найкращий. І на моєму столі завжди будуть паперові серветки. А в магазинах я буду купувати все, що захочу, не чекаючи знижок.

— Ти ж не зможеш нічого відкладати! — злякався Іван.

— Чому не зможу? — відповіла Валерія. — Дуже навіть зможу. Твої аліменти на двох дітей і буду відкладати. Хоча… ти правий. Я, звичайно, нічого не буду відкладати. Але не тому, що не можу. А тому, що не хочу.

Я буду витрачати всі гроші. Включаючи і твої аліменти. До копійки. Я буду жити від зарплати до зарплати. А на вихідні я буду привозити вам з мамою дітей. Уявляєш, яка це для мене економія.

У цей час я буду ходити в театри, в ресторани, на виставки. А влітку я буду їздити до моря. Я ще не вирішила, куди саме поїду. Але я обов’язково вирішу. Ось тільки піду від тебе і вирішу.

У Івана потемніло в очах. Йому стало дуже страшно. Не за дружину. І не за дітей. Ні. Йому стало страшно за себе. Він швидко порахував у голові, скільки у нього залишиться після виплати аліментів і витрат на дітей, яких привозитимуть на вихідні.

Але найбільше його засмутили передбачувані витрати Валерії на подорожі до моря. На думку Івана, це не просто гроші, викинуті на вітер, а це його гроші.

— Я не сказала головне, — продовжувала Валерія. — Той рахунок, на якому у тебе зберігаються гроші, ми поділимо.

— Як поділимо? — не зрозумів Іван.

— Порівну, — відповіла Валерія. — І їх я теж витрачу. Скільки там за п’ятнадцять років накопичилося? Думаю, там пристойна сума. І ці гроші я теж буду витрачати. Я не буду збирати на своє життя, Іване. Я буду жити вже зараз.

Іван мовчки ворушив губами, намагаючись вимовити хоч слово, але у нього нічого не виходило. Жах від почутого скував волю Івана і не дозволяв йому говорити і думати.

— А знаєш, яка у мене мрія, Іване, — промовила Валерія. — Я хочу, щоб, коли прийде мій час йти назавжди, на моєму рахунку не було б жодної копійки. Тоді я точно буду знати, що витратила в цьому житті на себе все, що у мене було.

Через два місяці Іван і Валерія розлучилися.