Мій власний маленький, але такий звичний і затишний світ зруйнувався, коли мені виповнилося 34 роки.

Ще вчора здавалося, що все було: затишне житло і міцна сім’я, а сьогодні все стало брехнею і піском, який просівають крізь пальці.

Чоловік сам подав на розлучення, продовжуючи жити зі мною в одному будинку, посміхатися мені і дітям за вечерею, а потім просто прийшла листом його позовна заява з призначеною датою.

– Давно хотів тобі сказати, – м’ялася колись найрідніша для мене людина, – так буде краще. Я втомився брехати.

– Куди ти тепер підеш, – ридала мама, дізнавшись про те, що ми з Колею розлучаємося, – кому ти потрібна з двома дітьми, без роботи і без дому? У мене живе батько і твоя молодша сестра.

Мамині голосіння про мою гірку долю переривалися найжахливішими епітетами на адресу мого чоловіка і звинуваченнями мене: не змогла, не втримала, треба було боротися за сім’ю. А за що було боротися? І з ким?

У нас до сьогоднішнього вечора все було добре. А ввечері я спустилася перевірити поштову скриньку.

– Було б через що ревіти! – прохрипів дід зі свого інвалідного візка. – Бач, знайшли горе. Справитеся, онук підріс вже, не пропадете.

Але поки я погано розуміла, як позбутися біди, що звалилася на мене.

– Немає сенсу тобі працювати, — сказав чоловік 3 роки тому, коли мене з 4-річним сином в черговий раз виписали зі стаціонару, — не треба в садочок сину ходити, сиди вдома, виховуй. Хоча б до школи.

І я сиділа, ростила сина, водила на гуртки і в музичну школу старшу дочку Ніку. І ось тепер син пішов до школи, дочці скоро 15 років, роботи немає, а квартиру, яка належала чоловікові ще до шлюбу, я повинна звільнити через тиждень.

– У тебе є бабусин будинок, — сказав Коля, — речі я допоможу перевезти, можеш забрати посуд, техніку, пральну машину, холодильник і все інше.

Ой, дякую тобі, великодушний мій чоловік. Звичайно, заберу. І холодильник, і пральну машину.

Тільки навіщо мені пральна машина в старому будинку без водопроводу і з пічкою. Тому що за 4 роки після того, як цей будиночок дістався мені від покійної бабусі і діда, якого забрала мама, ти відмовлявся там щось робити, кажучи, що у нас є благоустроєна квартира, а будиночок у приватному секторі — просто дача. Дача, в якій мені тепер доведеться жити. З дітьми.

– Фу, вогкістю пахне, – Ніка скривилася, входячи в будинок, – я не хочу тут жити, я хочу додому.

А Коля швиденько зник, щоб не пояснювати дочці, що це тепер і є її дім. Через тиждень, прийшовши зі школи, Ніка почала поспішно збирати свої речі в пакети і сумки.

– Я маю право вибирати, – запально вигукнула вона, – я буду жити з татом, я не хочу тут колупатися з дровами і тазиками. Ти не змогла утримати батька, чому я повинна страждати?

Дочку я не тримала, а маленький Михайло притиснувся до мене, як згорблений горобець, і просто обійняв мене міцніше своїми ще дуже слабкими руками. Як ми з сином пережили першу зиму в старенькому будинку?

Як розповісти, що я вставала о 2 годині ночі і йшла знову топити піч, щоб до пробудження Михайла було тепло. А Мишко після школи старанно складав у сінях стос мерзлих дров, щоб вони зігрілися і відтанули до вечора, коли прийде час знову топити піч.

Як розповісти про відра, які ми тягали на санчатах удвох з сином, щоб влаштувати «банний» день?

Як розповісти про докори мами:

-Від тебе рідна дочка втекла до батька і чужої тітки, а ти сидиш і не намагаєшся її повернути? Та що ти за мати така. Дивися, він і Михайла у тебе відсудить.

– Ніхто мене не відсудить, -хмурив брови мій не по роках серйозний син, – нікуди я не піду. І до нього не піду. А з Нікою я в школі бачуся.

А через рік сталося диво! Мій будиночок потрапив у зону розселення через школу, що будувалася неподалік. Міська влада знайшла спосіб дати нам квартири, щоб у новобудови був великий двір і спортивний майданчик. А будинок у мене був непоказний, а за метражем вистачило на двокімнатну.

– Мамо, – зателефонувала Ніка, – можна я до Вас переїду.

– Звичайно, донько, – просто відповіла я.

І знову мама і подруги дорікали мені за м’якотілість.

– Вибрала татка, так і нехай би з ним жила. Що, не солодко стало? А у мами квартира нова, можна знову жити і не сумувати?

Ніка увійшла з сумками, соромлячись і низько опустивши голову. А потім просто розплакалася біля порога. Схлипувала і безладно шепотіла:

– Я думала… він говорив, а сам зрадник… невже всі вони такі? У них скандали кожен день. А я винна. І сестра маленька весь час плаче. А вона все рахує, хто з нас скільки разів посуд помив. І кричить потім, що я багато їм.

І тато, ну що це за чоловік, він за мене жодного разу не заступився… мамою її називати. Яка вона мама?

Я втішала свою юну дочку, яка вперше зіткнулася зі зрадою найближчої людини, просто гладила її по волоссю, перечікуючи цю зливу дитячих сліз.

Так ми і сиділи на підлозі в передпокої, серед сумок, які приніс до моїх дверей колишній чоловік, який не захотів навіть зайти і побачити власного сина.

– Мамо, – дочка підняла на мене розпухле від сліз і зовсім ще дитяче личко, – невже вони всі такі? Невже хороших не буває?

І тут Мишко наважився підійти до нашого жіночого водоспаду, який загрожував затопити сусідів знизу. Він обійняв нас обох разом, наскільки вистачило у восьмирічного хлопця розмаху рук.

– Немає, кажеш, справжніх чоловіків? — питаю дочку, — Ну одного я точно знаю!

А наш єдиний чоловік тільки хмикнув і зосереджено потягнув у дитячу важку сумку сестри, бурмочучи собі під ніс, намагаючись зобразити чисто чоловічий бас і презирство до нашої щедрої на сльози натури:

– Розвели тут вогкість, було б через що ревіти.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!